Олесь Бердник - Чаша Амріти

Здесь есть возможность читать онлайн «Олесь Бердник - Чаша Амріти» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 1968, Издательство: Радянський письменник, Жанр: Фэнтези, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Чаша Амріти: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Чаша Амріти»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Український астрофізик Михайло Сагайдак, індійський біолог Свамі Рішідева, американський астронавт Гаррі Соун... Вони здружилися ще у фашистському концтаборі, звідки молодим солдатам союзних військ пощастило майже чудом втекти.
Повоєнні роки не затьмарили, не похитнули давньої дружби. Гаррі готується до польоту на Місяць, Михайло розкриває таємниці далеких галактик, Свамі вивчає складність людської психіки. Але поряд з вершинами наукових досягнень часто діють прірви розпачу й зневіри. Тільки в титанічній боротьбі духу і серця можна відшукати ясну путь до невмирущих цінностей правди та любові.
Феєричний роман «Чаша Амріти» Олеся Бердника торкається важливих питань етики, таємниць буття.

Чаша Амріти — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Чаша Амріти», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

— Ти теж туди, мамо… Філософи всіх віків… мудрують над тими запитаннями… Пробач, матусю, мені погано… я прогуляюся… Піду в ліс…

— Дивися ж, синку, не заблудися…

— Ха-ха… та я тут всі виходи знаю… навпомацки розшукаю дорогу…

— Не дуже хвалися… Нові посадки, кущі, багато чого змінилося… А ти ще напідпитку…

Михайло, похитуючись, зійшов з ґанку, помахав рукою, рушив до воріт.

— Нічого… я все знаю… Голова чиста… тільки ноги важкі, як свинцеві… Трохи просвіжуся…

Вийшов за обійстя, минув горби. Голоси п’яних гостей тихішали, десь вили собаки. Пружні лози хльоскали по обличчю, з-під ніг духовито пахтів чепчик. Хиталися зорі в небі, танцювали якийсь грайливий танець. Михайло зупинився, глибоко зітхнув. У роті гидко смерділо самогоном. Він сплюнув, схилився до землі, вирвав, намацавши в пітьмі пучку чепчику, пожував. Терпкі стебла холодили піднебіння, язик. Він сів на горбку. Потім ліг, розкидавши руки, горілиць.

Красо моя невимовна! Навіщо ти? Маниш, обіцяєш, заспокоюєш. Може, є розгадка? В чому ж вона? Скажи… Для кого ти убралася в зоряні вінки, в шати пахучі?..

Нічна волога пронизує кості. Встати б. Не хочеться. Руки й ноги неслухняні. Склеплюються очі. Приємно, страшно. Крізь примружені вії мерехтить зоряне колесо. Обертається. І здається Михайлові, що він прикутий до неосяжності, серед безодні. Нема кого покликати, нема на кого сподіватися. Хто розкує, хто розіб’є кайдани, коли він сам — закатований і кат? Кричи, гукай — лише космічна безодня іронічно відгукується на відповідь…

Тужливо, тяжко, невимовно тривожно…

Грає серед пітьми веселка, наближається. Хто це? Невже ще є жива душа серед безмежжя? Невже є?

Він розплющив очі. Під сосною стоїть Ганнуся. Вбрана в тем-но-синю сукню, помережану зірками. Війок з білих лілей на чолі, китиці калини. Личко усміхнене, лагідне. Тільки очі сумні.

Михайло не здивувався. Серце болісно затріпотіло, та в свідомості майнула думка: «Як же це? Вона ж там, у похмурому підвалі».

— Ти жива, Ганнусю? — тихенько озвався він.

— Жива, коханий, — кивнула Ганнуся.

— Де ти тепер?

— У нас великий сад. І багато-багато квітів. Нас восьмеро дівчат. Ми доглядаємо квіти. Скільки не йди — все квіти, квіти, червоні маки. А людей не видно. Я сумую за людьми.

— Ти до мене прийшла, Ганнусю? Ти пожаліла мене?

— Я винна перед тобою, коханий, — схиливши голову, мовила Ганнуся. — Не прийшла тоді. Ти дуже мучився. Пробач мені. Вставай, Михайле, підемо вінчатися. Вже й дружки мої чекають. Одгуляємо наше весілля.

— Ходімо, — згодився Михайло. Легко підвівся з горбка, поплив над землею, взяв Ганнусю за прозору руку. Дівчина затріпотіла, в очах її спалахнуло щастя. Вони разом рушили понад лозами до густого лісу.

Поміж деревами переливається жар-цвітом папороть, кидає срібні полиски на трави, на кущі терну й глоду. Ліс мовчазний, ніби зачарований. А ось і галявина. Посередині — багаття. Довкола стоять семеро високих дівчат, усі в білому. Золоті коси тугими хвилями спадають на тонкий стан, вії у всіх опущені, очей не видно. Тихо, беззвучно горить полум’я, іскри не скачуть з нього, і від того Михайлові стає моторошно. Та ось дівчина промовляє до Ганнусі:

— Подруженько, чи вже ви готові до весілля?

— Готові, — дзвенить голос Ганнусі.

Дівчина втоплює глибокий страшний погляд в Михайла, пронизує його наскрізь.

— Чи любиш Ганнусю?

— Люблю, — помертвілими губами шепоче Михайло.

— Чи міцно, чи навіки?

— Навіки, дівчино. Глянь в серце моє, коли можеш бачити…

— Бачу, — вже лагідніше мовила дівчина і усміхнулася ледь помітно. — Добре, козаче. А чи повінчаєшся з нею?

— Хочу вінчатися.

— А ти, Ганнусю, чи кохаєш його?

— Кохаю, сестро.

— Навіки?

— Навіки, назавжди, подружки мої.

— Будеш вінчатися?

— Буду. Я готова, сестри мої.

— Станьте посеред вогнища, — наказала дівчина.

Ганнуся глянула на Михайла. Він якусь мить сумнівався, острах пронизав серце. Як же так? Вогонь спопелить їх, яке ж це вінчання?

— Не бійся, — суворо мовила дівчина. — Ти сказав, що кохаєш її віковою любов’ю. Вічне не боїться вогню. Певний себе, козаче? То йди сміливо…

Полум’я охоплює молодих. Тепло, приємно. Темними привидами стоїть стовічний ліс, колихаються казкові дівчата. Одна з них починає співати тоненьким тихим голосом:

— Ганнусю, наша дівонько,
Покажи нам своє личенько…
А дівчата дружно підхоплюють:
— Дай же нам надивитися,
Щоб було чим похвалитися…

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Чаша Амріти»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Чаша Амріти» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Чаша Амріти»

Обсуждение, отзывы о книге «Чаша Амріти» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x