Тетяна Винокурова-Садиченко: ЖАРТ. Із життя психів

Пацієнт розсівся на м’якому диванчику, очі його сяяли, срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Василь Анатолійович сидів навпроти, з ро-зумінням дивився на нього і думав, що геть не розуміє цього хлопчину. До буйних він не належав, проте всі знали, що без сталевих ґрат на вікні йому не можна, бо все намагався полетіти. Він був знаним літуном - про його польоти знала вся лікарня. Одного разу він зумів стрибнути з другого поверху (тоді в лікарні ще не тямили, наскільки серйозний його стан). Слава Богові, то був усього лиш другий поверх. Після цього невдалого польоту пацієнта охопила тяжка депресія, з якої він вийшов лише декілька тижнів тому.

- Як справи, Янголе? - спитав Василь Анатолійович. Особу пацієнта встановлювали майже рік. І все дарма. Ні прізвища, ні місця проживання, ані взагалі якихось відомостей про нього знайти не змогли. Тому називали його Янголом, як сам себе він і відрекомендував.

- Поки що нічого не змінилося, - коротко всміхнувся Янгол.

Усміхався він рідко і якось дуже скупо, усмішка на його обличчі була мов спалах, було в ній щось таке… А що саме, роздивитися не встигали - вона миттю згасала.

- Ти чекаєш на зміни?

- Я не чекаю, - він швидко зиркнув на вікно, та Василь Анатолійович помітив цей миттєвий погляд.

- Янголе…

- Угу?

- Хочеш, про щось побалакаємо?

- Особисто мені все одно. Якщо хочете…

Отак він завжди! Все обертає таким боком, ніби всім від нього щось потрібно, а він, такий добрий і мудрий, всім допомагає, хіба що автографів не роздає. Хлопче, дідько б тебе вхопив, це ти в лікарні, а не я, це ти псих, а я - лікар, це тобі потрібно допомагати… Василь Анатолійович мало зубами не заскреготів. Він і сам не тямив, чому цей Янгол так нервує його, та нервував його він дуже. Мабуть, найбільш нервувало те, що він геть не піддається лікуванню. Й комфортно почувається, на відміну від лікаря. Було у ньому щось… було щось від нормальної людини, навіть більше, людини розумної, гарної, хіба що трохи, може, гордовитої. Та в ньому все було нормальне, а не щось, усе, крім цього янгольства. Василь Анатолійович часто навіть питав себе, чи не прикидається пацієнт, чи не симулює. Та певності в цім не було. Коли він розмовляв із Янголом, то взагалі ні в чому не був упевнений.

- Може… може, знову спробуємо згадати твоє дитинство?

Янгол трохи втомлено позіхнув і глянув на лікаря, мов на дебільну дитину.

- Ну, я ж казав уже: дитинства в мене не було. Ну, був херувимом. Та хіба херувим - це дитина? Він повинен лише виглядати по-дитячому, не мислити. У нього ж дуже відповідальні справи, розумієте?

- Добре, - погодився лікар, - був ти херувимом. А чи були в нашого херувима друзі?

- Друзі? А що таке друзі?

А очі аж горять! Знає він, що це таке. Знущається, падлюка, насміхається, як завжди.

- Ну… такі собі інші хлопчаки-херувими, з якими ви разом бавилися.

- Друзі - це ті, з ким разом бавляться - під-няв тонкі брови Янгол. І цей глум в очах!… У його очах завжди був глум, не те, що був, а так, спалахував, проглядав, прослизав.

- Для дитини - так, - відповів Василь Анатолійович. Тільки не треба, Янголе, не треба цієї своєї вічної полеміки розводити, ти ж ховаєшся за нею, від мене, від себе, боїшся чогось і ховаєшся.

- Друзі - одне, і для дитини, і для дорослого, - похитав Янгол головою, - й це зовсім не ті, з ким бавляться.

- Ну, тоді… Друзі - це ті, хто не кине у біді…

Заперечно похитав головою. Ні, не так.

- Друзі повинні завжди розуміти…

Знову ні. Василь Анатолійович подумки вилаявся. Ну, хіба ж так можна?! Замість того, щоб лікувати цього скаженого Янгола, він починає прислухатися до нього, мало того, стає з ним на один рівень, мізкує над його загадками, намагається знайти відповіді на запитання, розводить тут бозна-що… Та, хоч як дивно, опинившись із ним на одному рівні, Василь Анатолійович відчував, що стає вищим, ніж був. І хоч як опирався він сам собі, а майже завжди здавався на милість Янгола.

- … завжди зможуть підтримати?

Знову ні.

- Гаразд, - позіхнув лікар і підняв руки, - здаюся. То хто ж такі друзі?

- На ваш погляд, друзі - це ті, хто просто віддає вам усе, нічого не беручи взамін.

- Але ж…

- Я про те і кажу. Друзів не існує. Таких, якими ви собі їх уявляєте. Всіма вами рухає корисливість: гроші, зв’язки, а часом вам хочеться, щоби вас просто вислухали. Ви можете брати з них одну користь, вони з вас - іншу. Всього лиш різновид безгрошової торгівлі.

- Маячня! А якщо я хочу дружити з людиною, бо вона просто мені приємна?