Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

Дивна річ, коли Інка міркувала над проблемами, де ніякою астрономією й зірками, гравітаційними силами, викривленнями світла, звуку, простору навіть і не пахло, коли міркувала над простими, життєвими речами, голова поводила себе дуже пристойно. Спокійно. Мовчки. Це вже трохи обнадіювало.

Отже, Інка вислухала маму, уважно, піддакуючи, не відволікаючись на сторонні думки про вічне, бо їх, власне, і не було. Врешті, надійшла черга взяти слово їй, маленькій дитинці, на чиє запитання відповість мама, яка знає все.

- Мамо, - сказала Інка, - я більше не можу вчитися. Я більше не хочу пізнавати Всесвіт. Чому? Це було змістом життя…

- Інночко, - мама усміхнулася. Ні, вона справді була гарна, лагідна, ніжна мама. Про таку маму багато хто мріє. Просто її життя було надто вже стале. Її думки заклинило, вони зациклилися в закостенілих рамках і тепер циркулюють по колу. Вона, може, й намагається зрозуміти Інку, та не виходить у неї. Просто не виходить. Хіба вона винна? Хіба це в одної Інки таке? Це ж одвічна проблема: батьки і діти. Тут сердитися і ображатися не треба, не можна. Це треба просто сприйняти, просто погодитися. Мама=константа.

- Інночко, - сказала мама, - пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять років…

Так, це ми теж знаємо. Це ми теж вивчили. Наша пісня гарна й нова, почнемо її ми знову. По сотому разу. Коли мені було п’ятнадцять років,… о-о, яка я була! Така ж малесенька і гарнесенька, як ти. Ми жили тоді ще не в Києві, жили в селі, у мене там ще була улюблена собачка Лінда, так її машина збила, біднесеньку, як я плакала тоді, та річ не про це, коли мені було п’ятнадцять років, до мене залицялися всі хлопці, дуже образилися, коли я обрала «якогось городського», а твій тато там просто проїздом був, а я його як побачила, то зрозуміла - все, це кохання, у тебе донечко теж таке буде, побачиш і одразу ж подумаєш, чи не янгол це до мене з неба прилетів, а потім він приїхав ще раз, і ще, а потім запропонував руку і серце, я, звичайно ж, погодилася, та найголовніше, що я хочу сказати…

О, цікаво, що ж у нас найголовніше?

- Найголовніше, Інко, те, що п’ятнадцять років - це просто перехідний вік. А в п’ятнадцять років, так було і в мене, сонечко, у п’ятнадцять років зміст життя кожного дня інший, новий. Кожен день - нові ідеали, нові мрії. Ти не повіриш, та у п’ятнадцять років я була впевнена…

… знаю-знаю, що закохана у сина тракториста, що сама будеш дояркою і це буде щасливе життя. А пішла в інтелігенцію. І, до речі, була дуже щаслива. Та й зараз непогано. Шкода, звичайно, твого тата, але треба ж і далі якось жити…

А, може, і справді це тільки перехідний період? На цій думці Інка раптово відчула полегшення. Так он воно що. Просто маленька перехідно-періодична Інка забила собі голову хибним змістом життя. Тому й було важко. Коли йдеш хибною дорогою, то завжди, мабуть, важко.

Так-так, Інко, молодець, кицю, погодився Богдан у голові.

Богдане, ти де, спитала Інка, іди до мене, без тебе важко, Богдане.

А хто казав про легкість, Інко, тобі й буде важко, я не зможу постійно бути поруч.

Падлюка, образилася на нього Інка.

- … доцю?

- Га? Що, мамо?

- У тебе все нормально, доцю? - мама стривожено дивилася на неї. Так, ма, все ОК. Лише загублений зміст життя і трішечки шизофренії.

- Все добре, матусю, - Інка обійняла маму і цмокнула у щоку, - дякую за розмову.

І побігла до своєї кімнати. Щось накльовувалось у рудій голівці (і вона не боліла! не боліла!), потроху наростало зсередини. Інка знала це відчуття. Зараз щось повинно бути, зараз щось сяйне. У своїй кімнаті взялася ходити: від вікна - до стіни, від стіни - до вікна.

То був перехідний період. Тепер настала його чергова ланка. Що ж робити тепер? Думай, Інко, думай, зараз прийдеш, зараз схопиш… зараз… Інка дістала з кишені розколоте дзеркальце, подивилась у нього. Все та ж веснянкувата дівчинка, дитина. Поклала на стіл. Сіла поруч. Їй потрібні друзі, такі, що повністю розуміють, такі, що не зосереджені на собі, не розповідають швидко, навперебій, що в них і коли сталося, боячись не встигнути, не виговоритися, такі, яким не потрібно було б розповідати про себе багато, тому що вона їх теж зрозуміла б повністю: від крапки до крапки, від думки до думки.

Й нарешті те, що росло зсередини, вибухнуло: творчість. Інка здивувалася. Сама себе перепитала: що-що?! (Важко жити зі струсом мозку - постійно підозрюєш цей самий мозок у його непрацездатності, понівеченості). Творчість. Створити друзів. Повністю розумієш лише те, що створив сам.