Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

- Купила собі плаття…

- … костюмчик…

- … бюстгальтер…

- … заколотила цьому зрадникові сліди…

- … ой, любонько, які сережки…

- … так-так, із сапфірами…

- … ха-ха-ха, яка ти сьогодні весела, кралечко…

- … зварила їй відвар, забрала гроші…

- … яка помада! Де взяла?…

І далі, і далі, і далі. Інці, нарешті, пощастило вилізти з цього кола. Вона озирнулася. Від випитого йшла обертом голова. Раптом відчула себе зовсім не такою, якою бачила у дзеркалі. Відчула себе просто Інкою, веснянкуватим п’ятнадцятирічним дівчиськом у зачовганих джинсах і кросівках, з двома рудими кісками. І так добре стало від цього відчуття. Вона - це вона. Вона не відьма. Вона - вище. Вона - Інка. Гордо задерши носа, дівчинка (маленька руда дівчинка, й ніщо більше) попрямувала геть, усміхаючись сама собі.

Але образа залишилася. На себе. На Богдана, на всіх них. І відійшовши доволі далеко, все одно чула музику, дурнувате щебетання, сміх, дзвін бокалів. Вона сіла на землю, сперлась підборіддям на коліна. Невже ця її злість - теж юнацький максималізм? Невже вони всі нормальні, а вона - просто надто максималізоване дитя? Чому? Чому?… Що «чому», вона не знала, просто закортіло у когось спитати, почути відповідь, до сліз закортіло.

Аби цих сліз не було, Інка вирішила відволіктися, чимось зайнятися. Почала збирати хмиз, будувати з нього хатку. Потім дістала з кишені запальничку, підпалила. Багаття вийшло невеличке, але гарне. Її маленьке власне багаття. Вона сіла поруч, почала тихенько наспівувати:

Сонечко-Сонце, визирни в віконце,

Гори-гори ясно, щоби не згасло…

Ось тобі обрядова пісня…

Стало легше. І вона заспівала знову. І знову. Від цієї пісеньки, яку вона співала тихенько і трохи невправно, потроху вивітрювався зсередини незрозумілий біль, зникало розчарування. Їй було добре біля цього багаття. І знову відчула близькість розуміння. Розуміння… Голова не боліла, проте дедалі дужче йшла обертом. Думок не було, і вона тихенько співала: «Сонечко-Сонце…»

Якось непомітно посвітліло небо. Багаття згасло, і вітер розвіював попіл. Від цього ставало сумно. Потроху забувалося відчуття цього багаття, потроху віддалялося вже таке близьке чергове просвітлення.

- Кицю!

Вона не зраділа навіть Богданові, який раптом з’явився поруч. Лише вичавила мляву посмішку.

- Гей, ти чого? - обережно спитав він.

- Ти - свиня, - сказала вона.

- Не сподобалося? - зрозумів він.

- Який же це зліт?! - підхопилася Інка. - Це ж дискотека! Парад покручів! Вони ж тупі, як… як… я не знаю що!

- Інко, - він перебив, сказав тихо, спокійно, проте вона замовкла, - Інко, а чого ти чекала? Відьми й повинні бути дурепами. Вони ж чаклують. А розум, здатність мислити - вбивча сила для чар.

- То чого ти мене сюди припер?! - знову спалахнула вона.

Він знизав плечима:

- Тобі зараз теж не можна мислити…

Вона підскочила до нього, гукнула, стаючи навшпиньки, щоб заглянути просто у вічі:

- Але я здатна! Відчуй різницю, Богданчику: «не можна» і «не здатна взагалі»!

Раптом він засміявся:

- Ти сердишся, кицю. Молодець.

- Що? - не зрозуміла вона.

- Летімо додому, - він показав Інці на швабру. Та спокійно висіла у повітрі. Інка тяжко зітхнула, звично сіла, вчепилася руками. Подумала, що тепер, мабуть, на все життя залишиться у поганих стосунках із швабрами.

- Поїхали, - сказав Богдан і клацнув пальцями. Коперфілд, люто подумала Інка, чимдуж заплющуючись і відчуваючи, як холоне всередині.

Борис ніяк не міг знайти часу для його пацієнта. А варто було б. Просто, конче необхідно. Минув уже тиждень, як Янгол заспокоївся. Настільки заспокоївся, що стало трохи аж лячно. Не те щоб дуже лячно, але спиною пробігав легесенький холодок. Щось було не так. Він уже не спалахував, майже не говорив, навіть не стрибав туди-сюди стежкою під час прогулянки, не поглядав звично у вікно, не розводив філософію. Він якось замовк, згас, затих. Та чомусь Василю Анатолійовичу здавалося, що це затишшя - саме з тих, що бувають перед стихійним лихом. Янгол на щось чекав. Завмер, зачаївся і терпляче вичікував. Василь Анатолійович нервував. Це вже перетворилося в манію. Щоранку він приходив до лікарні й одразу ж кидався до Янголової палати, перевіряв замки, ґрати і лише потім, трохи заспокоївшись, ішов до себе. Дивна річ: тепер він майже вірив, що якогось пречудового дня пацієнт і справді полетить. І з кожною наступною перевіркою переконувався в цьому.

- Як справи, Янголе?