Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

— Дад-е-чам? — спитала істота і в блискавичному темпі майнула за ним. Стрілець відступав, майже не відчуваючи своїх ніг. Він розумів, що, напевне, істота наділена якимось розумом, бо ж наближалася вона до нього обережно, мабуть, з досить віддаленого прибережжя, не знаючи, що він таке й на що він може бути спроможний. І якби його не розбудила чимала хвиля, створіння розшматувало б йому обличчя, поки він бачив десятий сон. А тепер воно вирішило, що він не тільки смачна, але й легка здобич.

Страховисько — ця істота довжиною чотири фути й висотою цілий фут, що важила, мабуть, не менше сімдесяти фунтів і була так само щирою у своїй жорстокій невситимості, як і Давид, той сокіл, що належав йому в дитинстві (от тільки Давидового невиразного, залишкового уявлення про відданість у неї не було), — вже майже наздогнало його.

Підбором лівого чобота стрілець зачепився за камінь, що стирчав із піску, і мало не втратив рівноваги.

— Дод-е-чок? — якось наче турботливо спитала істота і, тягнучись до стрільця клешнями, подивилася на нього своїми мінливими очиськами на рухомих щупальцях… а потім накотила хвиля, і клешні знову зметнулися вгору, імітуючи «позу честі». Але зараз вони злегка хилиталися з боку в бік, і стрілець зрозумів, що так істота реагує на звук хвилі. Зараз шум прибою вже трохи стихав (принаймні для неї).

Він відступив на крок назад через камінь і, коли хвиля з ревінням розбризкалася на гальковий берег, нахилився. Тепер його голова опинилася за кілька дюймів від комахоподібної морди істоти. Однією клешнею вона могла б легко зрізати стрільцеві очі з обличчя, але клешні, до болю нагадуючи стиснуті кулаки, тремтіли й залишалися піднятими по обидва боки папужого дзьоба.

Стрілець потягнувся до каменя, через який мало не впав, величезного, напівукопаного в пісок. У відкриту кровоточиву рану на скаліченій руці тут же вп'ялися грудочки землі і гострі краї булижника, і праву кисть пронизав нестерпний біль, але Роланд, неймовірним зусиллям і ошкіряючись від знемоги, висмикнув камінь і підняв його вгору.

Хвиля розбилася, і її ревіння стихло.

— Дед-е… — почав було монстр, опускаючи й розтуляючи клешні, але тут стрілець з усієї сили вгатив у нього каменем.

Сегментована спина істоти хруснула. Вона несамовито заборсалася під каменем, б'ючись об пісок задньою частиною тулуба, піднімаючи зад і з глухим звуком вдаряючи ним об землю. Питання перетворилися на верескливий клекіт болю. Клешні розтулялися й змикалися марно. У дзьобі скреготали грудочки піску й галька.

Та все одно з надходженням і розбиттям чергової хвилі створіння спробувало підняти клешні, і цієї миті стрілець наступив йому на голову чоботом, який ще залишався на ньому. Звук був такий, наче тріснуло безліч маленьких сухих гілочок. З-під підошви Роландового чобота в два боки порснула густа рідина. Чорна на вигляд.

Істота вигнулася дугою і почала несамовито звиватися. Стрілець натиснув сильніше.

Насунулася чергова хвиля.

Клешні потвори піднялися на дюйм… на два дюйми… потім затремтіли і безвільно опустилися, судорожно змикаючись й розмикаючись.

Стрілець забрав ногу. Зазубрений дзьоб істоти, яким вона відкусила від живого тіла стрільця два пальці на руці й один — на нозі, повільно відкривався й закривався. Одне нерухоме щупальце лежало на піску. Інше безтямно тремтіло.

Стрілець іще раз придушив істоту. І вдруге.

Через силу скинувши камінь, він почав методично топтати лівим чоботом тіло потвори з правого боку, розкришуючи панцир, вдавлюючи білі кишки в темно-сірий пісок. Істота вже була мертвою, але він ніяк не міг вгамувати свій гнів. Ніколи за весь довгий час мандрів його не ранили так сильно. І так несподівано.

Він топтав доти, поки не побачив у мерзенній каші, на яку перетворилося неживе тіло, кінчик одного зі своїх пальців і білий кістковий пил з голгофи під нігтем, де він і чоловік у чорному провадили тривалу розмову. Стрілець відвернувся, і його знудило.

Хитаючись, мов п'яний, і притискаючи до живота поранену руку, він рушив до води. Проте час від часу озирався, щоби пересвідчитися, чи не ожила, бува, потвора, наче якась живуча оса, яку розчавлюють знову і знову, а вона все смикається, приголомшена, але не мертва. Пересвідчитися, чи не повзе вона слідом, белькочучи свої незрозумілі питання голосом, у якому бринить смертельний відчай.

На півдорозі до води він зупинився на непевних ногах, розглядаючи те місце, де він знаходився, і пригадуючи. Очевидно, він заснув нижче рівня повної води. Він ухопив свій кошіль і порваний чобіт.