Стівен Кінг: Крізь час. Темна Вежа II

У голому світлі місяця він побачив інших істот — таких самих. У інтервалі між припливами почув їхні голоси, що навперейми повторювали питання.

Стрілець відступав крок за кроком, відступав, аж поки не дійшов до краю узбережжя, за яким починалася трава. А там сів і зробив усе, що мусив робити, керуючись своїми знаннями: посипав цурпалки пальців на руках і нозі залишками тютюну, аби зупинити кровотечу. Щедро посипав, незважаючи на гострий біль, що виник знову (до хору тепер приєднався відсутній на нозі палець). А потім просто сидів, вкриваючись потом попри прохолоду повітря, і сушив голову, чи не буде зараження крові, розмірковуючи, як він торуватиме собі шлях у світі без двох пальців на правій руці (при стрільбі з револьвера обидві руки були однаково вправними, але за інших обставин права відігравала головну роль), мізкуючи, чи, бува, істота не була отруйною і отрута вже не почала проникати у його організм, і турбуючись, чи настане коли-небудь ранок.

Три. Ось число твоєї долі.

Три?

Так, троє — це містика. Троє — в самому серці заклинання.

Хто такі ці троє?

У першого темне волосся. Він стоїть на межі грабунку та вбивства. У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.

Що це за демон? Я про такого не чув, навіть у дитячих казках його не було.

Він намагався говорити, але голос пропав так само, як і голос провидиці, Зоряної шльондри, Повії вітрів. Він бачив карту, що, тріпочучи на вітрі, спускалася з ніде в нікуди, дедалі перевертаючись і перевертаючись в пітьмі, що налаштовує на лінощі. На ній з-поза спини молодого чоловіка з темним волоссям огидно кривлявся павіан. Його людські пальці, що виводили з душевної рівноваги, так глибоко вп'ялися в шию юнака, що кінчики губилися в складках шкіри. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан-душогуб тримає в одній із чіпких лап батіг. На обличчі переслідуваного, здавалося, застигла маска невимовного переляку.

В'язень, — по-приятельському прошепотів чоловіку чорному (колись він був людиною, якій стрілець довіряв, чоловіком на ім'я Волтер). — Трохи нервується, еге ж? Трохи нервується… трохи нервується… трохи…

Стрілець різко прокинувся, відмахуючись від чогось скаліченою рукою, певний того, що за мить на нього нападе одна з панцирних почвар Західного моря, відчайдушно питаючи про щось своєю чужинською мовою і водночас роздираючи йому обличчя, відокремлюючи від черепа.

Але натомість побачив морську пташку, котру привабив блиск ґудзиків його сорочки у променях ранкового сонця. Переполошено скрикнувши, вона полетіла геть.

Роланд підвівся і сів.

Руку терзало пульсування тупого нескінченного болю, з ногою відбувалося те саме. Обидва пальці на руці й один на нозі досі наполягали, що вони на місці. Нижньої половини сорочки взагалі не було, рештки нагадували обшарпаний жилет: стрілець відірвав смужку тканини, аби перев'язати руку, і ще одну — для бинтування ноги.

«Забирайтеся геть, — наказав він відсутнім частинам свого тіла. — Ви вже примари. Забирайтеся».

Трохи допомогло. Не надто, але все ж таки. Так, вони були примарами, але живими.

Стрілець підживився в'яленим м'ясом. Рот не дуже жадав їжі, шлунок — ще менше, але Роланд примусив себе їсти. Коли м'ясо потрапило всередину, він відчув легкий приплив сил. Але провіанту лишалося не так вже й багато. Він майже закінчився.

Проте на нього чекали нагальні справи, які треба було полагоджувати.

Він звівся на ноги, що вперто не хотіли слухатися, і оглянувся. Каменем падаючи з небес, у воду пірнали птахи. Але схоже було на те, що світ належить тільки йому та їм. Потвор не було видно. Можливо, вони виходили на сушу лише вночі, а може, разом із припливом. На той час це не мало жодного значення.

Неозоре море зливалося з горизонтом у туманній голубій точці, координати якої годі визначити. Споглядаючи його, стрілець на кілька хвилин забув про біль. Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити таку безмежну водойму. Звісно, він знав про море з казок, вчителі (принаймні дехто з них) навіть запевняли, що воно існує насправді. Але бачити його, це дивовижне безмежжя води після стількох років життя на засушливій землі, — у це було важко повірити… навіть дивитися на нього було нелегко.