Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

— Пий і не ремствуй.

Роланд запив пігулку холодною водою зі струмка, якою були наповнені бурдюки, а потім відригнув. Та проти цього він не заперечував. Відрижка одгонила м'ясом.

— Ти знаєш, куди ми йдемо? — спитав Едді.

— До Вежі.

— Ну, точно, — сказав Едді, — але це звучить так, наче я, скажімо, невіглас із Техасу без карти доріг, сказав би: «Я прямую до Болючої Дупи, штат Аляска». Де це місце? У якому напрямку йти?

— Подай мені кошіль.

Едді пішов, але тут Сюзанн поворухнулася уві сні, й Едді непорушно застиг. Жаринки багаття, що догоряло, відкидали на його обличчя червоні грані й темні тіні. Коли вона знову вляглася, він повернувся до Роланда.

Роланд пошукав щось у кошелі, який тепер приємно відтягували важкі набої з того, іншого світу. Знайти потрібну річ в залишках його життя виявилося не так вже й важко.

Щелепа.

Щелепа чоловіка в чорному.

— Ми залишимося тут на деякий час, поки я одужаю, — сказав стрілець.

— А ти знатимеш, коли це станеться?

Роланд слабо всміхнувся. Дрож минала, піт висихав під прохолодним нічним вітерцем. Але з його пам'яті досі не вивітрювалися ті обриси фігур — рицарів, друзів, коханих і ворогів минулого, що піднімалися дедалі вище й вище, на мить показувалися у бійницях і зникали. Він бачив тінь Вежі, у якій вони були ув'язнені, що простягалася далеко уздовж рівнини крові, смерті й нещадних випробувань.

— Я ні, — відповів він і кивнув туди, де лежала Сюзанн. — А от вона знатиме.

— А що потім ?

Роланд підняв щелепу Волтера вище.

— Якось ця щелепа заговорила.

Він подивився на Едді.

— І заговорить знову.

— Це небезпечно. — Голос Едді звучав глухо.

— Так.

— І не тільки для тебе.

— Не тільки.

— Чувак, я її кохаю.

— Так.

— Якщо ти її скривдиш…

— Я робитиму те, що муситиму, — відповів стрілець.

— Тобто ми тобі по цимбалах? Так?

— Я люблю вас обох. — Стрілець подивився на Едді, й той побачив, що щоки Роланда в червонястих відблисках решток багаття блищать. Він плакав.

— Це не відповідь на питання. Ти ж підеш далі, правда?

— Так.

— До самого кінця.

— Так. До самого кінця.

— Хай там що. — Едді подивився на нього з любов'ю, ненавистю і всією згорьованою ніжністю людини, що безнадійно намагається спізнати думки, волю й потреби іншої людини.

У кронах дерев стогнав вітер.

— Чувак, ти говориш просто як Генрі. — Едді й собі розплакався. Мимоволі. Сльози він ненавидів. — У нього булла своя вежа, тільки не темна. Пам'ятаєш, як я розповідав тобі про вежу Генрі? Ми були братами і, по-моєму, стрільцями. У нас була Біла вежа, і він попросив мене піти в мандри до неї разом із ним, попросив єдиним відомим йому способом, от я і підсів, бо він був моїм братом, доганяєш? Ми дісталися до Білої вежі. Знайшли її. Але вона виявилася отруйною. Вона вбила його. І мене б убила. Ти мене знайшов. Ти врятував не просто моє життя. Ти мою душу довбану спас.

Обійнявши Роланда, Едді поцілував його в щоку. Відчув смак його сліз.

— То що? Знову підсядемо? Вперед до нової зустрічі з людиною?

Стрілець не сказав ані слова.

— Тобто не так вже багато людей ми бачили, але я знаю, що вони є там, попереду, а там, де йдеться про Вежу, завжди з'являється людина. Ти чекаєш на того чоловіка, бо мусиш із ним зустрітися. І врешті-решт, у кого гроші, той і правий. А може, правий той, у кого кулі, а не бакси. То що, погнали? На коней? Назустріч чоловікові? Бо якщо це знову буде повторення одного й того самого лайна, то краще б уже ви двоє лишили мене на поталу омарам. — Едді подивився на стрільця очима, під якими залягли темні кола. — Чувак, я жив у лайні. І зрозумів, що не хочу померти брудним.

— Це не те саме.

— Ні? Скажеш, ти не сидиш на своїй голці?

Роланд не відповів.

— А хто зайде в чарівні двері й порятує тебе, чувак? Знаєш, хто? Я. І ніхто інший. Ти видобув сюди все, що міг витягти. Єдине, що ти віднині зможеш витягати, — це факана пушка, бо це все, що тобі лишилося. Як Балазару.

Роланд промовчав.

— Хочеш знати, чого мене все моє життя вчив брат? — Голос Едді зривався і був хрипким від сліз.

— Так, — відповів стрілець. Він нахилився вперед, пильно дивлячись у вічі Едді.

— Він навчив мене того, що якщо вбиваєш те, що любиш, то ти проклятий.

— Я вже й так проклятий, — спокійно відгукнувся Роланд. — Але, напевно, навіть прокляті можуть сподіватися на спасіння.

— Ти хочеш угробити нас усіх?

Роланд мовчав.

Едді вхопив його за лахміття сорочки.

— Хочеш і її угробити?