Стівен Кінг: Крізь час. Темна Вежа II

Тип у синьому костюмі підвівся, на кілька секунд затримав на копах погляд, а потім сказав:

— Ви молодці. Кращі за інших. Тож дозвольте дати вам пораду. Не йдіть за мною. Все майже скінчено. Мені не хочеться вас убивати.

А потім круто розвернувся і побіг до сходів, що вели під землю.

На сходах було повно людей, котрі спускалися, але, зачувши крики й стрілянину, почали поспіхом підніматися нагору, одержимі нездоровою цікавістю, що чомусь притаманна саме ньюйоркцям, — бажанням побачити, як усе погано, скільки жертв, скільки крові пролилося на брудний асфальт. І все ж вони якось примудрилися уникнути зіткнення з чоловіком у синьому костюмі, котрий стрімко спускався сходами. Та й не дивно. В руці у нього був пістолет, і ще один — у кобурі, обв'язаній навколо пояса.

А ще здавалося, що цей тип горів.

Коли сорочка, майка й піджак почали розгоратися, а розплавлене срібло запальнички вже стікало палючими струмками на живіт, Роланд усе одно не зважав на Мортові крики болю, що ставали дедалі гучнішими.

Його ніздрі вловлювали запах брудного рухомого повітря. Ревіння поїзда, що наближався, наростало.

Уже майже час, скоро настане слушна мить — мить, коли він або видобуде трьох, або втратить усе. Удруге в житті він відчув, як навколо його голови тремтять і обертаються світи.

Спустившись на платформу, він викинув пістолет. Розстебнув штани Джека Морта й недбало спустив їх. Під ними виявилася пара білих трусів, схожих на панталони повії. Роздумувати з приводу цієї нісенітниці часу не було. Якщо він не поспішить, то може взагалі більше не хвилюватися про те, аби не згоріти живцем. Кулі в кишені нагріються так сильно, що вибухнуть, а разом з ними — й це тіло.

Стрілець запхав коробки з набоями в труси, вийняв флакон «Кефлексу» й відправив його до куль. Тепер з-під трусів гротескно випиналися горби. Роланд звільнився від піджака, який лизали язики полум'я, проте не завдав собі клопоту зняти підпалену сорочку.

Він чув ревіння поїзда, що стрімко наближався до платформи, бачив світло фар. Він ніяк не міг знати, що це поїзд, який їздив тим самим маршрутом, як і той, котрий переїхав Одетту. Але це знання йому передалося. Коли йшлося про вежу, доля ставала так само милосердною, як запальничка, що врятувала йому життя, й болісною, як пожежа, що її спричинило диво. Подібно до коліс поїзда, що під'їжджав до станції, доля рухалася логічною і нищівно-брутальною траєкторією, курсом, якому могли протистояти тільки ніжність і сталь.

Підтягнувши Мортові штани, Роланд знову побіг, ледь помічаючи людей, що притьмом забиралися з його дороги. Кисень повітря підживлював пожежу, тож спочатку зайнявся комір сорочки, а потім і волосся запалало. Важкі коробки в трусах Морта весь час били йому по яйцях й чавили їх, живіт скручувало від нестерпного болю. Він — цей чоловік, що рухався, мов метеор, — перестрибнув через турнікет. «Погаси вогонь! — верещав Морт. — Погаси, поки я не згорів!»

«Ти мусиш згоріти, — похмуро подумав стрілець. — Те, що з тобою станеться, милосердніше, ніж ти насправді заслуговуєш».

«Про що це ти? ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ?»

Стрілець не відповів, просто повністю відключився від Морта і рвонув до краю платформи. Відчувши, що одна з коробок скоро вислизне зі сміховинних трусиків каналії, він змушений був притримувати її рукою.

Кожна дещиця його ментальної сили тепер була спрямована до Дами. Роланд уявлення не мав, чи почує вона цей телепатичний наказ, а якщо почує, то чи підкориться, однак посилав сигнал — стрімку, гостру стрілу думки:

«ДВЕРІ! ПОДИВИСЯ У ДВЕРІ! НЕГАЙНО! НЕГАЙНО!»

Станція сповнилася розкотистим громом поїзда. Якась жінка пронизливо закричала: «О Господи, він зараз стрибне!» Хтось ухопив його за плече, намагаючись втримати. Але Роланд у тілі Джека Морта перестрибнув жовту обмежувальну лінію й пірнув через край платформи. І влав на колію, прикриваючи долонями пах, де зберігався багаж, який потрібно було взяти з собою… якщо, звісна річ, стрілець устигне вчасно вибратися з тіла Морта. Падаючи, він знову покликав її — їх:

«ОДЕТТО ГОЛМС! ДЕТТО ВОЛКЕР! ДИВІТЬСЯ!»

І в ту мить, коли він їх покликав, коли поїзд, з нещадною швидкістю сріблясто обертаючи колесами, налетів на нього, стрілець нарешті повернув голову і подивився в двері.

Просто їй в обличчя.

«Два обличчя!

Обидві, я бачу їх обох одночасно…»

— НІІІ! — верескнув Морт, і в останню мить перед тим, як на нього наїхав поїзд, перерізавши навпіл не над колінами, а на рівні пояса, Роланд кинувся до дверей… в прохід.