Філіп Пуллман - Північне сяйво

— Тепер швидше, — сказав гусак. — Ліро, тобі треба бігти і змішатися з іншими дітьми. Будь хороброю, дитино. Цигани поспішають з усіх сил. Я повинен допомогти

цим бідним деймонам знайти їхніх людей… — він підійшов ближче і сказав: — Але вони ніколи вже не зможуть бути одним цілим. Вони роз'єднані навіки. Це найстрашніша річ, яку я будь-коли бачив… Не думай про відбитки ніг — я їх приховаю. Тепер поспішай…

— О, будь ласка! Перш ніж ви підете! Відьми… Вони літають, чи не так? Я не спала, коли бачила одного разу, як вони летять.

— Так, дитино, а що?

— Вони зможуть тягнути повітряну кулю?

— Безперечно, але…

— Серафіна Пеккала прибуде?

— Немає часу пояснювати політику нації відьом. Сюди втягнуто різні сили, а Серафіна Пеккала повинна захищати інтереси свого клану. Але, мабуть, те, що відбувається тут, є частиною того, що відбувається ще десь. Ліро, тобі треба йти. Біжи, біжи!

Вона побігла. Роджер, який з широко розкритими очима спостерігав, як бліді деймони повільно виходили з приміщення, поплентався до подруги крізь глибокий сніг.

— Вони — це як склеп у Джордані, це деймони!

— Так, тихо. Не кажи Білі. І нікому більше не кажи. Ходімо назад.

Позаду них гусак могутньо махав крилами, закидаючи снігом сліди. Від'єднані деймони виходили і скупчувалися поряд, видаючи слабкі сумовиті вигуки втрати і прагнення. Коли відбитки зникли під снігом, гусак повернувся, щоб зібрати всіх деймонів разом. Він заговорив, і вони один за одним почали міняти форму, хоч страшно було бачити, яких зусиль це їм коштувало, зрештою, вони всі обернулися на птахів. Як неоперені пташенята, вони стежили за деймоном відьми, махаючи крилами, і падаючи, і підбігаючи по снігу, і, зрештою, з великими труднощами злітаючи. Вони піднялися кривою лінією, бліді та химер-

ні на тлі глибокого темного неба, потроху набираючи висоту, хоч якими слабкими і безсилими не були деякі з них. Але кілька деймонів втрачали свою волю і починали падати вниз, тоді великий сірий гусак кружляв поряд і підтримував їх, обережно вертаючи до зграї. Потім їх не стало видно в абсолютній темряві. Роджер потягнув Ліру за руку.

— Швидше, — сказав він, — вони майже зібралися. Вони незграбно пішли геть та приєдналися до Білі, який

задкував з-за рогу головної будівлі. Діти вже втомилися, дорослим вдалося домогтися порядку, і всі, штовхаючись, стали в нерівну лінію перед парадним входом. Ліра і два хлопці вислизнули з-за рогу та змішалися з іншими дітьми, але перед тим Ліра встигла сказати:

— Передайте всім дітям, щоб вони були готові до втечі, їм потрібно знати, де лежить їхній теплий одяг, щоб взяти його і втекти, коли ми подамо сигнал. І вони повинні тримати це в секреті, зрозуміло?

Білі кивнув, а Роджер запитав:

— Яким буде сигнал?

— Пожежна тривога, — відповіла Ліра. — Коли настане час, я подам сигнал.

Вони чекали, поки їх позначать у списку. Якби хто-не-будь в Облатковому братстві якось стосувався школи, їм було б значно легше, тому що діти не були поділені на групи, кожну дитину відмічали у загальному списку, який, звичайно, не дотримувався алфавітного порядку, а до того жоден з дорослих не звик підтримувати порядок та контролювати дітей. Отже, навколо панувала плутанина, незважаючи на те що ніхто вже не бігав.

Ліра уважно спостерігала за ними і помітила це. Вони були нездатні навести лад. Вони мали багато слабких місць, ці люди, — вони недооцінювали пожежні навчання, вони не знали, де зберігається верхній одяг, вони не могли змусити дітей вишикуватись — їхні недоліки мали стати її Перевагами.

Коли вони вже майже закінчили, ще одна річ відвернула увагу всіх від шикування — її Ліра вважала найгіршою.

Всі прислухалися до якогось звуку. Голови почали повертатися та шукати в темному небі цепелін, чий газовий двигун виразно стугонів у повітрі.

Єдине, з чого можна було радіти, — те, що звук долинав З іншого напрямку — протилежного тому, куди полетів Сірий гусак. Але лише в цьому був плюс. Невдовзі дирижабль можна було побачити, і в натовпі розлігся задоволений гомін. Його товсте срібно-глянцеве тіло повисло над вулицею з ліхтарями, його власні ліхтарі світили вниз ' із носа, а під ним знаходилась гондола з пасажирами.

Пілот скинув швидкість і розпочав складну справу зниження. Ліра тепер зрозуміла, для чого була товста щогла — зазвичай до неї пришвартовувався дирижабль. Поки дорослі заводили всередину дітей, які озиралися назад і показували пальцями, команда обслуговування на землі залізла по драбинах на щоглу і готувалася прив'язати мінре-пи. Двигун гуркотів, снігові закрути здіймалися з землі. Потім в ілюмінаторах з'явилися обличчя пасажирів.