Філіп Пуллман - Північне сяйво

— Я, — відповіло з півдюжини голосів.

— Я бачив, як він тримав старого коня Джоні Фіо-релі. — Я бачив його біля продавця глазурованих яблук.

— Я бачив, як він гойдався на крані…

Коли Ліра розставила все в хронологічному порядку, то з'ясувала, що Білі бачили не менш ніж дві години тому.

— Отже, — сказала вона, — десь дві години тому и, мабуть, були тут…

Вони всі озирнулися навкруги, здригнувшись, хоч надворі гріло сонце, пристань переповнювали люди, відчувалися знайомі запахи коней, дьогтю і тютюну. Біда була в тому, що ніхто не знав, як виглядають ці гобліни. Будь-хто міг бути гобліном, як довела Ліра своїй враженій банді, яка вся тепер була під її командуванням: і діти з Коледжу, і циганчата.

— їм необхідно виглядати, як звичайні люди, інакше їх одразу впізнають, — пояснила вона. — Якби вони приходили вночі, то могли б виглядати як завгодно. Але якщо и з'являються вдень, вони не повинні привертати увагу. Отже, будь-хто з цих людей може бути гобліном…

— Ні, не можуть, — відповів хлопчик-циган. — Я їх всіх знаю.

— Добре, не ці, так будь-хто інший, — уточнила Ліра. — Пішли знайдемо їх! Та їхню білу вантажівку!

Це пролунало сигналом до дії. Скоро до них приєдналися інші шукачі, й невдовзі тридцять з лишком циганчат бігали з одного кінця пристані в інший, забігали в стайні, дерлися на крани на території човнової майстерні, перелазили через паркан на луговину, гойдалися по п'ятнадцятеро зараз на розвідному мості над зеленою водою й щодуху бігали вузькими вулицями Єрихона між цегляними будинками та заглядали в молитовню Святого Вар-нави. Половина з них не знали, що шукають, і вважали це веселою грою, але прибічники Ліри відчували справжній страх, коли бачили, як поодинока постать проходила повз алею чи зникала в мороці молитовні: може, це го-блін?

Але, звісно, це були не вони. Зрештою, не досягши успіху и усвідомивши, що Білі справді зник, діти припинили пустощі. Коли Ліра та двоє хлопчиків з Коледжу залишали Єрихон, оскільки наближався час вечері, вони бачили, як цигани зібралися на пристані біля човна Кости. Деякі жінки голосно плакали, чоловіки щось гнівно обговорювали, а їхні деймони стривожено піднімалися у небо чи рикали на тіні.

— Присягаюсь, що и не насміляться прийти сюди, — сказала Ліра Симону Парслоу, коли вони ступили на поріг Джордана.

— Так, — невпевнено відповів її друг. — Але я знаю, що також зникла дитина з ринку.

— Хто? — запитала Ліра. Вона знала більшість дітей з ринку, але про це нічого не чула.

— Джесі Рейнольдс, дочка сідельника. її не було, коли вони зачинялися вчора, вона лише пішла купити батькові риби на вечерю й не повернулася, і ніхто її не бачив. Вони обшукали весь ринок та довкруги нього.

— Я й не чула про це! — обурилася Ліра. Вона вважала прикрим промахом з боку її підлеглих не розповідати їй про все одразу ж.

— Це було лийте вчора. Мабуть, вона вже повернулась.

— Я спитаю, — сказала Ліра, розвернувшись, щоб знову йти.

Але не встигла вона ступити за ворота, як її покликав черговий.

— Гей, Ліро! Сьогодні ввечері більше не виходь. Наказ Ректора.

— Чому?

— Я повторюю тобі, це — наказ Ректора. Він сказав, щоб ти залишилася, коли прийдеш.

— Спробуй злови мене, — гукнула дівчина, вибігаючи за ворота, поки старий виходив із дверей.

Вона побігла вздовж вузької вулиці, вниз до алеї, де з фургонів розвантажували товари для критого ринку. Це був час, коли всі закінчували роботу й зачинялися, залишалося ще кілька фургонів, але група юнаків стояла, курила й розмовляла біля центральних воріт навпроти високих кам'яних стін коледжу Святого Михаїла. Ліра знала одного з них — шістнадцятирічного хлопця, який їй дуже подобався, тому що вона навіть не чула, щоб хтось міг плювати далі, ніж він. Вона підійшла і скромно стала осторонь, чекаючи, поки він її помітить.

— Чого тобі? — нарешті спитав він.

— Джесі Рейнольдс справді зникла?

— Так, а що?

— А те, що сьогодні зникла дитина у циган!

— Вони завжди зникають, цигани. Після кожного кінного ярмарку вони зникають.

— Разом із конями, — додав один з його друзів.

— Це інше, — заперечила Ліра. — Це дитина. Ми шукали її весь день, а інші діти сказали, що його забрали гобліни.

— Хто?

— Гобліни, — повторила вона. — Ви що, не чули про гоблінів?

Це була новина для хлопців і, незважаючи на кілька грубих зауважень, вони стали уважно слухати розповідь Ліри.

— Гобліни, — сказав знайомий Ліри, якого звали Дік, — це дурниці! Цигани завжди збирають різні дурні історії.