Філіп Пуллман - Північне сяйво

Вона поклала руку йому на голову. Він дозволив їй це зробити і м'яко покивав.

— До побачення, Ліро Красномовна.

її серце калатало від любові. Дівчинка повернулася і стала на міст. Сніг затріщав під нею, а Пантелеймон звився вгору над мостом — оглянути його стан та підбадьорити Ліру, щоб вона продовжувала рухатися. Крок за кроком вона думала, чи швидко перебігти на інший бік, чи йти повільно, як вона і робила, та намагатися ступати якнайлегше. На півдорозі почувся сильний тріск снігу — великий шмат зірвався коло її ніг та упав у безодню, і міст осів ще на декілька дюймів над ущелиною.

Вона стояла не рухаючись. Пантелеймон скрадався у формі леопарда, готовий стрибнути та підхопити її.

Міст втримався. Вона зробила ще один крок, потім другий, а потім відчула, як щось осідає у неї під ногами, і з усієї сили стрибнула на інший бік. Вона впала на живіт, а за її спиною весь міст провалився в ущелину з м'яким шумом.

Пазурі Пантелеймона вп'ялися в її шубу та міцно тримали.

За мить вона розплющила очі та відповзла від краю. Вона підвелась і помахала рукою ведмедю, який спостерігав за нею. Йорик Бернісон став на задні лапи, бажаючи відповісти їй, а потім повернувся та швидко побіг униз, щоб допомогти своїм підданим у битві з пані Кольтер та солдатами з цепеліна.

Ліра залишилася сама.

Коли Йорика Бернісона вже не було видно, Ліра відчула страшну слабкість і машинально повернулася до Пантелеймона.

— О Пане, любий, я не можу йти далі! Я так боюся і так втомилася, весь цей шлях, боюсь до смерті! Краще це був би хтось інший, а не я, слово честі!

її деймон в образі кота уткнувся їй у шию, теплий та заспокійливий.

— Я просто не знаю, що нам робити, — проридала Ліра. — Це занадто для нас, Пане, ми не можемо…

Вона притиснула його до себе та розгойдувалася туди-сюди, не стримуючи ридань, які линули цими дикими снігами.

— Навіть якщо… якщо пані Кольтер перша дістанеться до Роджера, його не можна буде врятувати, тому що вона забере його назад у Больвангар чи ще гірше, і вони вб'ють мене, щоб помститися… чому вони роблять ці речі із дітьми, Пане? Вони всі так ненавидять дітей, що хочуть роздерти їх таким чином на частки? Чому вони це роблять?

Але в Пантелеймона не було відповіді — він лише міг обійняти її міцніше. Потроху, коли напад страху минув, вона знову прийшла до тями. Вона була Лірою, змерзлою та наляканою, але самою собою.

— Шкода… — сказала вона і зупинилася. Не було нічого такого, про що б вона, втративши, могла шкодувати. Останній глибокий тремтячий подих — і вона була готова йти.

Місяць вже сів, і небо на півдні було темним, хоч мільярди зірок лежали на ньому, як діаманти на оксамиті. їх затьмарила Аврора, затьмарила в сотню разів. Ніколи не бачила її Ліра такою яскравою та хвилюючою — з кожним новим рухом і тремтінням в небі виникали нові чудесні вогні. А поза мерехтливим серпанком світла — той інший світ, те залите сонцем місто, чітке та нерухоме.

Що вище вони заходили, то більш пустельною здавалася земля внизу. На північ лежало замерзле море, стиснуте кряжами там, де сходились простирадла льодовиків, а з другого боку — воно було таке пласке, біле та нескінченне, що сягало полюса і тягнулося далі, — невиразне, позбавлене життя, кольору, холодне та смутне, понад усяку уяву. На сході та заході спали гори, величезні гострі зубчасті піки, які тягнулися у небо. їхні уступи були густо засніжені й заточені вітром, як леза ятаганів. На південь тягнувся шлях, яким вони прийшли, і Ліра вдивилася пильніше, бажаючи побачити свого дорогого друга Йорика Бернісона та його військо, але ніщо не рухалося дикою долиною. Вона навіть не була впевнена, чи бачить палаючий цепелін та малиновий сніг поряд із тілами воїнів.

Пантелеймон злетів угору і сів їй на руку совою.

— Вони одразу за пагорбом! — сказав він. — Лорд Ізраель дістав всі свої інструменти, і Роджер не може втекти…

Лише він проказав це, як Аврора зблиснула і стала тьмяною, ніби прикручена анібарична лампочка, а потім зовсім згасла. У мороці Ліра відчула присутність Пилу, повітря здавалося повним якихось передчуттів, ніби ще ненароджених думок.

У суцільній темряві вона почула крик дитини:

— Ліро! Ліро!

— Я йду! — закричала вона у відповідь та кинулась уперед, ідучи з останніх сил, але змушуючи себе рухатися й рухатися крізь тьмяне снігове мерехтіння.

— Ліро! Ліро!

— Я майже поряд, — видихнула вона. — Майже поряд, Роджере!