Філіп Пуллман - Північне сяйво

Він відчинив внутрішні двері за своєю спиною.

Передпокій з миготливим вогнем за кам'яними ґратами, приємним гасовим світлом, у якому було видно килими, шкіряні крісла, поліроване дерево… Такого Ліра не бачила, відколи покинула Коледж Джордана, і від цього в неї перехопило подих.

Заричав деймон — сніжний барс лорда Ізраеля.

Перед нею стояв її батько. Його темнооке обличчя спочатку виражало жорстокість, тріумф та нетерплячість, але потім всі ці кольори згасли, його очі розширилися від жаху, коли він впізнав свою дочку.

— Ні! Ні!

Він відсахнувся назад та схопився за камінну полицю. Ліра не рухалася.

— Забирайся звідси! — закричав лорд Ізраель. — Іди звідси, геть, іди! Я не посилав по тебе!

Ліра не могла говорити. Вона двічі відкривала рота, тричі, а потім вичавила з себе:

— Ні, ні, я прийшла, тому що…

Здавалося, він був приголомшений, він продовжував хитати головою, потім здійняв руки, ніби хотів захистися від неї. Ліра не могла повірити, що бачить такі його страждання.

Вона зробила крок до нього, щоб заспокоїти, і за нею зайшов наляканий Роджер. їхні деймони влетіли в тепле

приміщення, і за мить лорд Ізраель провів рукою по чолу, потроху оговтуючись. Рум'янець почав повертатися на його обличчя, коли він глянув на обох дітей.

— Ліра, — сказав він. — Це Ліра?

— Так, дядьку Ізраель, — відповіла вона, гадаючи, що ще не час, щоб з'ясовувати їх справжні стосунки. — Я прийшла, щоб віддати вам алетіометр, який мені дав Ректор Джордана.

— Так, звичайно, — відповів він. — Хто це?

— Це — Роджер Парслоу, — мовила вона. — Він хлопчик з кухні Коледжу Джордана. Але…

— Як ти тут опинилася?

— Я щойно збиралася сказати, надворі — Йорик Бер-нісон, він привів нас сюди. Він ішов зі мною з самого Трольсанда, і ми одурили Йофура…

— Хто такий Йорик Бернісон?

— Ведмідь в обладунках. Він привів нас сюди.

— Торольде, — покликав лорд Ізраель, — приготуй гарячу ванну дітям та нагодуй їх. Потім їм треба буде поспати, їхній одяг брудний — знайди їм щось перевдягтися. Зроби це, поки я поговорю з ведмедем.

Ліра відчула, як все попливло у неї перед очима. Мабуть, це було від тепла, а може, від того, що вона відчула полегшення. Вона побачила, як слуга вклонився та вийшов з передпокою, а лорд Ізраель пройшов у коридор і зачинив за собою двері. Вона майже впала у крісло.

Здалося, вже за мить Торольд звернувся до неї.

— Ідіть за мною, міс, — були його слова.

Вона змусила себе підвестися, і вони з Роджером пройшли до теплої ванної кімнати, де на гарячих батареях висіли пухнасті рушники і в гасовому світлі парувала ванна.

— Ти перший, — сказала Ліра. — Я почекаю у кімнаті, а потім ми поговоримо.

Отож Роджер, здригаючись та зітхаючи від гарячої води, заліз та викупався. Вони багато разів плавали голяка, граючи в Айзисі чи у Червелі з іншими дітьми, але це було інше.

— Я боюсь твого дядька, — сказав Роджер крізь відчинені двері. — Я маю на увазі твого батька.

— Краще називай його моїм дядьком. Іноді я також його боюсь.

— Коли ми увійшли, він мене не побачив. Він дивився лише на тебе. І він був нажаханий, доки не побачив мене. Потім він одразу ж заспокоївся.

— Він був просто шокований, — сказала Ліра. — Будь-хто здивувався б, побачивши того, на кого не чекав. Востаннє він бачив мене після випадку у вітальні. Звісно, це був для нього шок.

— Ні, — сказав Роджер, — тут є щось більше. Він дивився на мене, як вовк, та щось міркував.

— Ти це вигадав.

— Ні. Я його боюсь більше за пані Кольтер, це правда. Він почав плескатися, а Ліра дістала алетіометр.

— Хочеш, я запитаю про це читач символів? — сказала вона.

— Ну, я не знаю. Є речі, про які краще не знати. Все, що я почув з того часу, як в Оксфорд прийшли гобліни, все було погане. Не було нічого гарного, крім того, що відбудеться в наступні п'ять хвилин. Чудова ванна, пухнасті рушники. І коли я обітрусь, то сподіваюсь поїсти чогось смачненького, але що буде далі, я не знаю. Може, коли я поїм, в мене буде гарне ліжко, щоб поспати. Але Після цього — хто знає, Ліро. Ми тут бачили жахливі речі, правда? І що далі, то гірше. Отже, мені здається, краще не знати майбутнього. Краще жити теперішнім.

— Так, — втомлено погодилася Ліра. — інколи я теж так думаю.

Тому вона ще потримала алетіометр у руках, але для власного заспокоєння — вона не крутила стрілок і не помітила, як тремтіла найдовша з них. Пантелеймон мовчки спостерігав за цим.

Коли вони обоє викупались, поїли хліба з сиром та випили вина й гарячого чаю, слуга Торольд сказав: