Кендзі Міядзава: Болотяник і лис

Повернувшись на острівець, болотяник розтягнувся на землі біля каплички й став чухати свої кощаві чорні ноги. Зненацька просто йому на голову сіла пташка. Болотяник рвучко сів і голосно цитьнув. Та з переляку звалилася й пурхнула геть, але низенько та непевно, неначе їй від страху затерпнули крила.

Болотяник, посміюючись, звівся на рівні. Несамохіть позирнув туди, де стояла береза, знову спохмурнів і застиг. Спересердя запустив обидві п’ятірні в чуприну та розкуйовдив її ще більше.

Тут із південного боку драговини приблукав чолов’яга. Схоже, то був заробітчанин-дроворуб, що поспішав до гори Міцуморі вузенькою стежкою вздовж болота, та, мабуть, згадав про болотяника й вирішив завітати до каплички, аби його задобрити. Втім, звідти, де дроворуб ішов, самого болотяника не було видно.

Побачивши його, болотяник зрадів, обличчя в нього розпашілося. Він простягнув праву руку в бік чолов’яги, а лівою схопив праву за зап’ястя й смикнув, немов притягуючи того до себе. І справді, бідолаха незчувся, як звернув просто в мочарі. А коли похопився, що ноги проти волі несуть його все швидше до драговини, пополотнів і став хапати ротом повітря. Болотяник повільно закрутив у повітрі правим кулаком. Дроворуб пішов по колу, остаточно сполошився, й закружляв, вигукуючи щось незрозуміле. І як не пробував чкурнути геть, тільки виписував кола дедалі швидше. Піт уже котив із нього градом, неборак нісся вистрибом. А болотяник, утішено сміючись, розвалився на землі й спостерігав. Аж, урешті, голова дроворубові запаморочилася, й, остаточно знесилений, він повалився просто в воду. Болотяник повільно підвівся, дохлюпав до нього розмашистим кроком, підняв і викинув із води на траву на суходолі, добряче гупнувши ним об землю. Чолов’яга застогнав, заворушився був, але знову зомлів.

Болотяник зареготав на весь голос, аж луна розкотилася до небокраю. Відлуння донеслося й туди, де стояла береза. Вона зойкнула, зблідла й затремтіла так, що сонячне проміння замерехтіло в її зелені.

Болотяник, доланий важкими думками, сидів, запустивши обидві п’ятірні в чуприну. «В тому, що я такий відворотний, також винен лис. І лис, і береза. Але хіба можна гніватися на березу! Серце мені крає, а не можу на неї гніватися. Проте, якщо попускати березі, то треба попускати й лисові. Я, хоч і недобрий, а все ж чародій. Не пристало мені перейматися через якогось лиса. А не перейматися не виходить. Та й березу варто б забути. А забути не виходить. Як вона сьогодні побіліла та затремтіла! Хіба ж забудеш таку красуню! Вона страждає через те, що я такий лихий та неотесаний. Та нема ради! Що ж поробиш, коли хтось зроду гнівливий!» Болотяник не міг усидіти на місці. Прилетів був яструб, та болотяник лише мовчки втупився в нього.

«Гур-гур-гур» — торохнули десь далеко-далеко гармати. Мабуть, кавалерія вийшла на навчання. Замерехтіли над рівниною блакитні сполохи. На дроворуба, який так і лежав у траві, це подіяло, мов ліки: він непевно звівся й роззирнувся навколо.

А тоді дременув скільки сили в ногах! І понісся чимдуж у бік гори Міцуморі. Побачивши це, болотяник знову зареготав на весь голос. І знову луна розкотилася до небокраю й донеслася аж до берези.

Береза знов зойкнула, ще дужче побіліла листям і дрібно-дрібно затремтіла. Болотяник знічев’я кілька разів обійшов навколо каплички, аби хоч трохи заспокоїтися, а потім зник усередині, неначе розтав.

Був імлистий серпневий вечір. Болотяник вигулькнув із каплички, мовчазний, смутний і водночас сердитий. Ноги самі понесли його до берези. Чомусь щоразу, як він про неї згадував, ставало щемно й боляче на серці. Втім, саме зараз йому трохи полегшало. Але як він не вмовляв собі не думати про березу й про лиса, позбутися тих дум ніяк не вдавалося. «Я ж хоч і лихий, та чародій, хіба мені рівня якась там береза!» — правив щодня подумки болотяник. І все одно ходив сумний та невеселий. А вже як пригадував бодай на мить лиса, то аж пекло всередині від скрути.

Міркуючи про те й се, болотяник чвалав до берези. Напівдорозі він похопився, куди йде. Й чомусь одразу дуже повеселішав. У голові зароїлися думки, що він давно не навідував березу, що, либонь, вона на нього чекала, ні, навіть запевне, чекала, що сумувала… Болотяник рушив розмашисто, вминаючи траву; серце мало не вискакувало з грудей. Проте невдовзі знову стишив крок, і аж пристав на місці, оповитий зеленою тугою. Там був лис. Ніч була тиха, й крізь молочну в світлі місяця імлу виразно чувся його голос: