Кендзі Міядзава: Хованчик

Розповідають у наших краях про хлопчика-хованчика.

***

Якось погожого дня всі в гори на роботу пішли, а двоє діток удома лишилися.

Будинок чималенький, та порожній, от і тихо.

Аж тут не знати в якій із кімнат хтось, наче віничком, шурх-шурх!

Діточки за рученята взялися, та й ідуть тишком, крадькома до покоїв зазирають.

Та ба! Ніде нікого. Скриня для мечів стоїть тихо, кипарис при паркані синіється. І в жодній із кімнат ані душі.

Тільки чується: шурх-шурх, шурх-шурх!

Може, десь сорокопуд кричить, чи, може, річка Кітакамі тече-шумить, а може, просто квасолю десь віють? Думали-гадали, вуха наставляли — нікого так і не знайшли.

А віничок собі мете-гуляє: шурх-шурх, шурх-шурх!

Діточки знову тишком-нишком по домі — нікого. Тільки сонечко пригріває, до покоїв зазирає.

А це ж бо хованчик!

***

— У танок, у танок! — діточки гукають. Удесятьох зібралися, за руки побралися, кружляють, по кімнаті короводять. Усі гратися полюбляють.

По колу, по колу, веселий танок.

Аж раптом — тільки-но було десятеро, а вже одинадцятеро!

Усі знайомі, усі різні, а як не рахуй — одинадцятеро! Тут і здогадався хтось із старших, що зайвий — то хованчик.

От тільки котрий? Посідали дітки, одне на одного дивляться — кожен той, що й був, немає хованчика!

Отакий він, хованчик!

***

А ще розповідають отак.

У серпні щороку діточки з усієї великої родини до дідуся на свято Будди-Татхаґати збираються. Тільки якось один малюк на кір захворів.

— Хочу до дідуся, хочу свято! — плаче, а вставати не дозволяють.

Прийшла його бабуся провідати та й каже:

— Свято почекає, ти лишень одужуй швидше.

Оклигав малий аж у вересні.

З’їхалися дітки до дідуся. Тільки їм уже й не весело — надто довго чекали. Навіть зайчиків святкових роздарувати встигли. Сердяться на братика — мовляв, усе через нього. Та й змовилися: як прийде, не будемо з ним гратися.

Ось вони гуляють, а його виглядають.

— Ондечки він! — один гукає.— Ховаймося!

Усі й кинулися до сусідньої кімнати.

Забігають — ой леле! Посередині той хлопчина, що на кір хворів, сидить, змарнілий, охлялий, у рученятах нового ведмедика тримає.

— То хованчик! — один із діток як не верескне, та й навтьоки. А за ним і всі інші.

Заплакав хованчик.

Ось він який.

***

А перевізник на переправі через глибоку річку Кітакамі біля храму Ясного світла мені таке розказував.

— Сімнадцятого серпня то було, як по старому рахувати. Вихилив я чарчину та й зовсім уже вмостився був спати, коли чую, гукають. Вийшов я з хати — місяць над самою головою. Відв’язав човна, пливу на той берег, бачу — хлопчина, та який гарний! Убраний по самурайському — накидка-хаорі з гербами, на пасі меч, штанці- хакама, на ногах сандалі-дзорі біленькі. «Перевезеш?»— питається. «Сідай»,— кажу. Я веслую, а сам на нього позираю. Сидить собі чемненько, рученята на колінах, угору дивиться.

«Ти звідки й куди, паничу?»— питаю. Хлопчина відказує, лагідно так: «Жив я собі, поживав у панства Сасада, та набридло, то й пішов від них». «Чого ж тобі в них набридло?»— питаюся. А той лишень собі всміхається й мовчок. Я знову: «Куди ж бо ти зараз?» «До містечка Саракі,— відповідає,— піду жити до Сато». Підпливаємо до берега, зирк — немає малого. Сів я на порозі та й думаю: чи справді його бачив, чи наснилося? А потім люди казали: Сасади зовсім занепали, а в Сато з того дня і не хворів ніхто ніколи, й сина до університету взяли вчитися — словом, добре собі радять.

Оце так хованчик!