Кендзі Міядзава: Годольфові лілеї

Підхоплений вітром сміх розкотився сходами, аж моторошно стало.

За вікном серед безумства бурі стояли десять лілей у повному цвітінні, й у ту малу частку секунди, коли їх освітила блискавка, вони начебто засяяли самі собою.

Знов запав морок, яскраві лілеї згасли. Годольф вистромився у вікно, втупився в квіти, що хиталися на вітрі, й чекав на наступний спалах, дарма, що холодний дощ вимочував фланелеву сорочку — останнє, що на ньому досі лишалося сухого.

З шипінням полосонула блискавиця, подвір’я залила блакить, наче від прожектора, чарівно видовжені краплі дощу застигли в леті, любі Годольфові квіти спалахнули блідо, немов у гніві.

«Моє кохання — то лілеї. Ці білі лілеї. Хоч би вони встояли!»

За мить темрява знову взяла гору над блакитним сяєвом, білі постаті квітів розпливлися, виросли й хилиталися врізнобіч, подеколи схиляючись мало не до землі.

І тут у розпашілій, змученій голові Годольфа з якогось закута свідомості сплив чіткий образ: на синьо-чорному схилі застигли непорушно лілеї з осяйного перламутру. Йому перехопило подих, і несила було відвести очі від двох купок квітів.

Видиво ще якийсь час стояло перед очима.

Раптом у землю поруч із будинком кресонула наступна громовиця — з ультрафіолетовим відлиском, яскравіша за магнієвий спалах.

Прекрасні білосніжні лілеї досягли вершини свого гніву, сліпучі пелюстки несамовито ятрилися й ледь не стогнали від напруги.

Знову потемнішало, та лиш на мить, бо з пошматованих хмар зазміїлася червона, мов на Хокусаєвій «Зливі в міжгір’ї», блискавиця, ковзнула світлом по лілеях і зникла.

Злива розходилася ще дужче, розриви грому краяли небо, й Годольф чудувався, як воно попускає такій веремії.

Наступний розряд блимнув ледь помітно. В його непевному світлі Годольфу видалось, що гордовите стебло однієї з лілей зламалося, й квітка впала на землю. І справді, коли спалахнуло знову, він виразно побачив: бідолашна лілея, найвища з усіх, тихо прилягла на хитливу папороть, не витримавши білого надриву.

Годольф перевів погляд із подвір’я у морок кімнати, тихенько причинив рипливе вікно й повернувся до наплічника.

Витяг звідти ряднину, накинув на плечі й скоцюрбився на сходах, тремтячи від холоду й охопивши коліна руками.

Але довго не всидів, підвівся, намацав на підлозі якусь ніби ковдру й загорнувся ще в неї.

Подумалося, що не завадило б поспати. Та спалахи блискавиць протинали навіть заплющені повіки, а голод і втома водили танок у його й без того розгаряченій голові.

«Ніщо не йде на думку, — міркував Годольф. — Тільки та понівечена лілея. Моє розбите кохання».

У пам’яті, наче ліхтарики, висвітлювались обличчя далеких знайомців, в буркотінні грому чулися рідні голоси, перед очима поставали верби обабіч дороги, що підносилася аж у небо, аж поки Годольфа не зморив сон. Він спав. У вухах загуло. Спочатку вчувся тупіт, потім наче глузливий рев. Слів було не розібрати, але Годольф одразу зрозумів, що б’ються двоє велетів — зчіпляються й відскакують, копають та перекидають один одного, розлючено лаються.

Він виразно бачив яскравий зелений схил, де точилася бійка. Один із супротивників, той що в тіні, мав простору одіж із плямистої леопардової шкури. Другий був у лискучому чорному вбранні, наче цар-крук. Під пагорбом Годольф побачив чоловічка, що дивився вгору. То був він сам.

Ось плямистий ухопив чорного за горлянку й повалив. Але той виборсався й щосили копнув ворога в підборіддя.

Суперники поточилися разом, так, що не розібрати, де хто, чути тільки люті вигуки й удари, потім із гуркотом покотилися крутосхилом, не випускаючи одне одного.

Годольф кинувся навтьоки, але перечепився й полетів шкереберть. Він розплющив очі. Підвівся, клацаючи зубами з холоду.

Ген далеко забудькувато бурмотів грім. Злива вщухла. Зірниці малювали хмарами кольорову топографічну мапу неба. Усі, крім однієї, гордо виструнчилися білі лілеї — переможниці буревію.

Годольф кілька разів із силою зігнув і розпростав руки. Потупав ногами. Краплі на гілках за вікном зарожевіли.

«То не світанок. То червоніє на півдні Скорпіон. Адже ще й дванадцятої немає. Дощ перестане, й я піду. Зірки добре освітлюють дорогу. Містечко зовсім близько. Звичайно, йти в мокрому — радості обмаль. Але то пусте. Адже мої лілеї встояли», — думав Годольф.

Було тихо.

© Ігор Дубінський, 2002 (переклад українською мовою)