Марина Дяченко: Королівська обіцянка

А потім що? Повертатися й сидіти на лавці до ранку? Мало хто в цьому парку ночує…

Іти додому? Нудно, якщо чесно. Нікого не хочеться бачити.

А може, і не було нічого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королівства? Незабаром травень, а там літо, канікули…

Спалахнули ліхтарі над ставком. У напівтемряві не видно пластмасових стаканчиків, що плавають біля берега, і розбитих пляшок у заростях очерету. Вогні красиво віддзеркалюються у воді — можна уявити, що ставок чистий, і берег чистий, і взагалі нічого поганого в житті не сталося…

На поверхню ставка впала тінь. Двоє хлопців ішли вглиб парку від зупинки — двоє майже дорослих, неохайних, якихось дивних хлопців. Я підвелася з лавки — мені що, чекати, коли вони підійдуть ближче?

— Агов, мала!

Я глянула праворуч, ліворуч… Майже зовсім стемніло. І навкруги, як на зло, ні душі. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках — чи злякалася б хоч на хвилину?

Але я була звичайним дівчиськом і тому швидко пішла по алеї геть.

Хлопці заржали. Може, вони сміялися через якісь свої розмови, але мені було зрозуміло, що регочуть наді мною. І додали ходу не випадково — женуться. А доріжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракціону «Автодром», але він у будні не працює.

Я йшла все швидше, доки не побігла. Рюкзак важко підстрибував на плечі. Мимо мелькали кущі, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця — він біжить, рятуючи життя, а за ним собаки…

За спиною вже захлинались від реготу. Ноги в хлопців були набагато довші за мої.

Я ледь не налетіла на залізні ворота — другий вихід з парку. Ворота завжди зачинені. Висячий замок намертво проржавів. Праворуч — стіна «Автодрому». Ліворуч — схил, колючі кущі, унизу ще одне озеро…

Задихаючись, я перемахнула через кущі. Тут, у хащах, ще не виросла трава, і ноги мої відразу заковзали по мокрій землі й глині, я перечепилась і покотилася, як мішок, униз, униз, у брудний, укритий піною ставок.

Біля самої води падіння припинилося: мене вхопили за комір. Затріщали нитки. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопчиська перегукувалися і лаялись десь нагорі, віддалік, то хто ж цей новий ворог?!

Збираючись заверещати, я подивилася вгору; наді мною нависала людина з палаючими в темряві очима. Не як у кішки — разів у десять яскравіше. Ніби ввімкнули дві зелені лампочки із зіницями, з тоненькими кров’яними прожилками.

Моє тіло миттю сповнилося слабкістю.

Зверху тріщали кущі. Хлопчиська прочісували їх, наче бульдозери.

— Де вона? От коза! Куди вона…

— А-А-А. А-А-А!

Уже й не знаю, що подумали пішоходи на вулиці за парканом. Хлопці дико заверещали у два голоси — один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затріщали кущі, затупотіли черевики — і все стихло.

Тихо було хвилини дві чи три…

— Ти не вдарилась?

— Ні.

Оберон допоміг мені підвестися на ноги. Очі в нього досі лячно світилися в темряві, набагато яскравіше, ніж у мене та Гарольда. Король дивився нічним зором.

Я насправді майже не забилася. Тільки забруднилась повністю мокрою землею, та й коліна трусилися. І в рюкзаку щось тріснуло. Напевно, лінійка зламалась.

— Ходімо.

— Куди?

— Відведу тебе додому. Мати божеволіє.

Я вирвала руку з його руки:

— Не треба. Я сама дійду. У вас же справ повнісінько.

— Поки я тут, час у Королівстві зупинився, — м’яко нагадав Оберон.

— Я сама дійду, — повторила я вперто. — Вам не потрібна моя допомога, ну а мені — ваша. Розійдемося по своїх світах, і супер.

— Ну що за дитячий садок!

Я повернулася й полізла вгору схилом — навкарачки. Підошви ковзали. Я чіплялася за старі кущики жовтої торішньої трави.

Хлопців, звичайно, немає і сліду. Тьмяно горіли ліхтарі. Я абияк обтрусила з колін пісок і налиплі грудки землі. Цікаво, що скаже мама, коли я приплентаюся додому в такому вигляді.

А як же гарно починався день…

Оберон вибрався на доріжку слідом за мною. Його очі більше не світилися — вони глибоко запали, сховалися під бровами, і тіні навколо скидалися на темні окуляри. Я раптом усвідомила — поки я пхикала на лавочці в парку, у Королівстві минуло кілька діб!

— Ліно, ти пробач мене.

Я мовчала, опустивши голову.

— Ти просто не розумієш, чого вимагаєш.

— Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства втратити вас.

— Я-то розумію, — сказав він тихо. — Ти сама не знаєш, наскільки ти права.

— Якщо розумієте — чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені?