Марина Дяченко: Королівська обіцянка

— Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник. Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, ідіоткам, пацюкам, жабам, стервам…

— Досить, — куточки його губів ледь-ледь піднялися. — Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.

— Ви вирішили?!

У мене виникло бажання вбити його на місці. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула би в нього, слово честі, тільки б стерти з його лиця цю вдавану байдужість, розбити, чи хоч надколоти його ослину впертість. Він вирішив, ну ви тільки подумайте!

— Отже, це було самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви боягузливо кинете його? Заради чого? Навіщо?

— Не кричи.

— Чому, — я змусила себе стишити голос, — чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя… А ж я навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер ні?

— Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували — заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно! Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?

Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна, надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки — аж нігті врізалися в долоні:

— Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його шкура — це шкура його країни… Вона не тільки ваша! Що буде з Королівством, якщо ви вмрете так…

Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.

— Так нерозважливо? — Оберон звів брови. — Ну, кажи…

— Так паскудно, — вимовила я. — Порушити клятву… порушити таку ідіотську клятву. Що буде з тонким світом? З усіма цими вашими чарами? Невже всім буде байдуже? І Королівству?

— Зрозуміло, — його голос не затремтів. — Ану, топай-но звідси.

— Як?

— Іди. Зникни!

Я закусила губу й повернулася на каблучках… Я хотіла бігти розшукувати Гарольда. Я готова була вискочити на площу, влізти на якусь бочку й заволати відтіля не своїм голосом: люди! Ваш король збожеволів! Ідіть і скажіть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушає за цю ідіотську Відьмину Печатку, та хоч я піду…

Варто було мені зробити один крок — як світ навколо перевернувся.

Я сиділа на лавочці біля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хліба. А в моєму рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…

Доріжкою котилася і гуркотіла колісьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера назад; як і раніше, — як завжди, — я повернулася у свій світ саме в ту мить, з якої зникла.

Тільки Гарольда поруч не було.

Мене випхали!

Оберон мене прогнав. «Я просто поверну тебе у твій світ — назавжди». От і повернув!

Я закрила обличчя долонями. Такого відчаю і такої образи мені давненько вже не доводилося переживати.

— Лінко… Ти чого?

Клятий Макс. Стежив він за нами, чи що?

— Лінко… Та що трапилося? Через… того, так? Через того пройду!

— Сам ти пройда… Щезни.

У Макса, звичайно, гордості небагато, але все-таки якась є. Через хвилину я знову була одна — тільки качки нахабно вимагали їжі та гуркотіла звіддалік пластмасова гусениця.

Я витягла залишки бутерброда. Затверділий сир з’їла сама, крихти хліба вкинула качкам. Вони відразу влаштували бійку — сильніші ганяли слабших. Ненавиджу ці так звані закони природи!

Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний і мілкий. Якби був він трішки більшим і глибшим — булькнула б туди з головою, і баста. Сама думка про те, що треба тепер іти додому і завтра буде новий день, а потім ще, і ціла низка днів, а Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королівства… Сама ця думка може кого завгодно вивернути навиворіт.

Качки наїлися й пішли.

Сонце спускалося дедалі нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсім стемніє… Мама з малими, напевно, уже повернулася додому. Побачила, що мене немає, і лається. Каже вітчимові, що я невідомо де швендяю й відбилася від рук. А якщо не прийду до дев’ятої — вона з глузду з’їде від хвилювання…

У мене є телефонна картка. Можна піти на зупинку й подзвонити.