Марина Дяченко - Зло не має влади

Я подумала: це ми ще побачимо. І ще одне: добре б, якби Максиміліан якось відчепився.

— Я не піду з тобою, — сказав він, відповідаючи на мій погляд. — Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі Максиміліан, коли побачив моє обличчя, розреготався.

— Чого тобі смішно?

— Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві. Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

— Де тебе потім знайти? — запитала я повільно.

— Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І далі посміхаючись, він підстрибнув, перетворився на великого чорного птаха, здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

От же ж тварюка! Він ще й у птаха навчився перекидатись. Чи й раніше вмів? Я ж до кінця не знала, що некромант може, чого не може — навіть коли він був хлопаком років дванадцяти. Чого тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку — широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами — як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен, а тим часом вечір прохолоднішав.

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона. От було б здорово, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч, і навіть пацюк у фартушку, Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я. Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася б брехнею.

Або навіть нехай і так: некромант не брехав, до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон дійсно кудись відлучався… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука.

Хто такі стоноги, на яких їдуть пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана… І, якщо чесно, не надто й хочеться знати.

Ліс навколо шарудів, дзвенів, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводив мене поглядом. Птахи завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крилами. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі Баби Яги.

Далі я помітила скорчену темну постать у чагарнику; хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак аматор ягід не звернув на мене жодної уваги — навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.

Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.

Я ввійшла в місто через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого — ні у воротях, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хто крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном — люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляка бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях, а може, до порту.

Я вийшла на центральний майдан та зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.

Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей Храм стоїть?

Широченну браму було відчинено. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було висічено якісь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення, пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі — без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.

У центрі височів макет палацу — точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його — Оберон; мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз.