Марина Дяченко: Зло не має влади

Я знала, що будь-якої миті можу піти — й повернутися в Королівство з власної волі. Але це буде інша мить. Син Гарольда подорослішає, Максиміліан зміниться, піднімуться нові будинки замість зруйнованих, у Музей Того, Що Варто Пам’ятати, принесуть нові експонати…

Ось тільки посох мій здати в музей нікому вже не дозволю.

— Ліно?

Фіалк вийшов із темряви, білий, наче молоко в густій каві, й першої миті мені здалося, що це він сказав: «Ліно».

— Гуляєш?

Король виступив із темряви слідом за Фіалком. Я так зраділа, що не відразу зміркувала, як відповісти. На плечах в Оберона був сірий плащ, на чолі — світла смужка від корони. Після повернення він носив її, не знімаючи, і вночі, й під яскравим сонцем, а тепер зняв, і від цього обличчя його невловимо змінилося.

Звідси, з пагорба, було видно все місто, вогні в порту й тіні човнів на поверхні Ланса. Я дуже любила цю місцину. Чомусь саме сюди мене закидало щоразу, коли я поверталася в Королівство після довгої розлуки.

— Я знаю, що мені час, — пробурмотіла я, дивлячись, як тремтять на воді вогні. — Я знаю, що затрималася… Що все скінчилось, я більше не потрібна й настав час повертатися… повертатися додому.

— У нас із тобою залишилася нескінчена розмова… Ти не дуже стомилась? Можеш зі мною проїхатися?

Він підсадив мене в сідло, підхопився сам, і ми полетіли.

Фіалк піднімався над землею і водою. У місті там і тут горіли багаття, смолоскипи, свічки — роботи тривали день і ніч. Шляхом тяглися обози, над кожним возом погойдувався ліхтар, і виходив довгий ланцюг вогнів — немовби текуче намисто.

— Усе повернеться, — сказав Оберон. — Усе відбудується наново, й повсякденний світ наросте поверх чарівного, чудовий буденний світ, де вранці сонце, сніданок, можна вибудовувати плани на літо… І коли панцир повсякденності стане зовсім важким — ми знову підемо.

Місто повільно відпливало назад. Я мигцем побачила наше відбиття у водах Лансу. Під нами пропливали тепер лісові крони: височезні сосни, кожна заввишки як Музей Того, Що Варто Пам’ятати.

— Королівство вирушить у дорогу невідкритими землями, щоб знайти собі нове місце, збудувати замок і місто. І тонкий світ оживе: русалки, дракони, дерева й квіти, які вміють говорити, принцеси й принци…

— А я? — запитала я жалібно. — Мені знайдеться місце в цьому світі?

Фіалк ривком здолав завісу хмар. Сосни внизу раптом змінилися на шпилі величезного собору, з’явилося величезне місто, цілком залите вогнями. Я затамувала подих, а Оберон запитав — і в голосі його була майже лють:

— Чи знайдеться місце магові дороги?! Тому, хто врятував Королівство, ризикуючи назавжди заблукати на вивороті?!

Фіалк опустився трохи нижче, щоб ми могли помилуватися тим, що відкрилось під нами. Ріками текли автостради, розцяцьковані білими й червоними фарами, темніли бульвари, вигиналися мости. Оберон стис моє плече:

— Є речі, які у всьому Королівстві знаємо ти і я. Тільки ти і я знаємо, чого це коштувало. Чому ж ти боїшся втратити своє Королівство, магу дороги?

Фіалк знову рвонув, ми промчали крізь хмару. Під нами розгорнулися сніжні вершини, а між ними — прірви із чорнотою на дні. На самім вершечку найбільшої гори стояло, мов блюдце, кругле озеро, наполовину вкрите кригою. У ньому на мить відбився місяць.

— Ти ніколи його не втратиш. Поки пам’ятаєш його ім’я — Королівство з тобою.

Фіалк зірвав нову межу між світами, як зривають фінішну стрічечку. Запахло жолудями та опалим листям. Під нами відкрився старий ліс.

Грона горобини лежали на гранітній плиті. Тут була не ніч, а ранній вечір; дерева хилилися під тягарем плодів. Оберон дбайливо зняв жовтий листочок зі щоки кам’яної королеви.

— Я ніколи не думав, що сюди повернуся. Не знав, що це можливо.

Жінка лежала на камені, мовби відпочивала після важкого дня. На волоссі щільно сиділа кам’яна корона. Можна було розгледіти кожну складку сукні, візерунок на мереживному комірі й манжетах; руки в жінки були складені на грудях, пальці сплетені, між долонь затиснуте руків’я меча — руків’я Зшивача.

— Зло безвладне, поки ти не даси йому влади, — повільно промовив Оберон. — Я вважав, що чиню по совісті й на благо Королівства, коли одружився з прекрасною принцесою. Хоч і не відчував до неї нічого, крім поваги. Королівству цього виявилося достатньо. Королеві — ні.

Я обтрусила грудочки бурого моху й наново прочитала напис на камені: «Вам, заблуканим у темряві… вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…»