Марина Дяченко: Зло не має влади

Фіалк описав коло над дорогою, де донедавна ми втрьох стояли на смерть. Унизу волали від радості, стрибали, плакали, якийсь молодий ополченець пройшов колесом. Вони кричали: «Слава королю!», «Слава Оберону!», але ж іще добу тому вони його знати не знали…

Максиміліана серед радісного натовпу не було. Хоч скільки я шукала його поглядом — усе марно.

Фіалк опустився перед ґанком, і відразу навколо зімкнулася юрба.

— Біжи, — шепнув мені король. — Знайди його, мерщій.

Я зісковзнула з сідла, проштовхуючись крізь юрбу отетерілих від радості вояків, кинулася в замок.

Він був у великій залі — там, де загинув принц-деспот. Чорна підлога, вимита до блиску, здавалася величезною грифельною дошкою. Некромант, схожий на худого чорного павука, плазував по підлозі й креслив шматочком крейди одну безперервну лінію. На чорному камені білів малюнок, схожий на величезний відбиток пальця.

Я вмить зрозуміла, що він робить. Відьмина печатка. Максиміліан відкривав прохід у світ, звідки сам утік ще хлопчиськом — моторошний світ, де не можна жити.

— Стій, де стоїш, — пробурмотів він, не відриваючись від роботи.

— Максе, послухай…

— Я не збираюся говорити з королем. Я не збираюся дивитися йому у вічі. Нам тісно в одному світі. Краще піду я.

— Там царює принц-чума! Ти що, забув?!

— Чудове місце для некроманта.

— Для некроманта, але не для тебе!

Його рука сіпнулася. Довгі, нелюдські пальці, що так і не повернули колишнього вигляду, міцніше стисли крейду:

— Не заважай мені… Не відволікай!

— Я знаю, чому ти відпустив своїх мерців! Тому, що…

Цієї миті він скінчив малювати, відкинув геть крейду та скочив на рівні.

Я вже бачила, як працює Відьмина печатка. Максиміліан клацнув своїми моторошними пальцями, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У підлозі відкрилася чорна діра — ніби каналізаційний люк.

— Максе, зачекай! Одну хвилину! Тільки хвилину, будь ласка!

Стоячи на краю діри, він повернув голову.

Його біле волосся поплуталося, не було більше таким гладеньким, очі запали, розпухли повіки. Він не спав увесь цей час, зрозуміла я. Не спав, думав, мучився.

— Максе… Ти ж не забув Оберона.

— Зате я посів його трон.

— Але ти не забув його.

— Зате підняв військо мерців!

— Ти його пам’ятав! Коли його забули друзі, син, геть усі — ти його пам’ятав! Ти прийшов по мене, бо хотів повернути його, й не бреши мені!

Він помотав важкою скуйовдженою головою:

— Некроманта не переробиш. Я залишуся самим собою. За Печаткою на мене чекають робота, кар’єра…

Йому хотілося здаватися спокійним і зухвалим. Чорний отвір здригнувся — і потроху почав стискатись, немов калюжка, що замерзає.

— Я тебе згадуватиму, магу дороги, — промовив він крізь зуби, — Лінко. Друже.

І заніс ногу над порожнечею.

Що я могла вдіяти?

Відкинути його потоком вітру з посоха? Оглушити? Він би встиг, напевно, зреагувати: як маг не поступався мені, а, швидше за все, був дужчий.

І от я стояла та просто дивилась, як він у останні секунди вагається на краю. Зараз він зробить крок, його нога провалиться в порожнечу, потойбічний світ почне засмоктувати Максиміліана, швидко, жадібно, по пояс, по груди…

— Ти ж не зробив відмички!

Ідучи за Печатку, маги беруть із собою ключа, щоб повернутися — відбиток пальця на воску. Максиміліан не відповів, і я зрозуміла: навмисно не взяв із собою відбитку, щоб не було спокуси. І ще тому, що мешканці світу за Печаткою тільки й мріють, щоби пробратися в наш світ і переробити його за власними законами…

Максиміліан стояв. Отвір замикався. Я зрозуміла, чого він очікує: хоче стрибнути туди й не залишити собі шансу на повернення, протиснутися якраз перед зімкненням вікна…

— Максе, — мовила я. — Це ти повернув короля, коли боровся його ім’ям.

Він помітно здригнувся. Потягнувся рукою до розколеної монетки, що дотепер висіла в нього на грудях.

— Біжутерія не має значення, — пошепки сказала я. — Тут інша магія. Зовсім інша.

У його збуджених очах уперше з’явилася надія.

— Ім’ям Оберона, — сказала я так голосно, як тільки могла, й голос мій застрибав під склепінням зали. — Відійди від цієї штукенції, Максе. Два кроки назад.

Не уявляю, про що вони говорили.

Уже й сонце сіло. Ополченці, вояки, стражники гаяли вечір біля вогнищ: дуже голосно сміялись, і в цьому сміхові чулася, крім радості, ще й ніяковість. Я сиділа сама на березі озера — дуже гарно грали відблиски на воді, поки не згасли. Сплескувала риба. Я сиділа на камені, на складеному вчетверо плащі, та чекала, обхопивши себе за плечі.