Марина Дяченко: Зло не має влади

Оберон і Максиміліан розмовляли віч-на-віч. Звідтоді як некромант, ніби зачарований, відступив від чорної діри в підлозі — усе для мене відбувалося немов у тумані. Сидячи на березі озера, я прокручувала в пам’яті все, що було, й розуміла більше, ніж досі.

Білий промінь із королівського посоха.

«Ліно, ми перемогли раніше».

Мрячна Бабера, величезна, моторошна, до стелі. Чорний батіг у руці короля.

Закинуте обличчя князя Сарана.

«Це ваша перемога. Твоя. Гарольдова. Й цього дивного хлопця, некроманта. Я дотепер не можу зрозуміти, що там сталося».

Тепер Оберон, певно, вже знає.

Чому так довго розмовляють Максиміліан і король?

За спиною почулися кроки. Я підхопилася; від замка вузькою стежиною спускався Оберон.

— Чого ж ти сидиш тут, холодно біля води… Ходімо, Максиміліан обіцяв млинчики, хоча як павуки можуть робити тісто, не зовсім розумію…

— Ваша величносте?

— Ліно… Ти ж іще не йдеш?

Мені зробилося незатишно від думки, що один крок — і я опинюся на темних сходах старого курного будинку, прольотом нижче дверей алхіміка, оббитих дерматином. Алхімік — негідник, але він все-таки нам допоміг…

— Ні. Поки ще не йду.

— Добре… Мені треба буде з тобою поговорити. Але не зараз. Зараз для мене це надто… важко.

Це говорив король, який розбив Сарану одним ударом, який вигнав Мрячну Баберу, король, одне ім’я котрого виявилося великою зброєю!

— Ваша величносте, — тихо сказала я. — Є речі, про які не треба говорити. Ми не можемо їх скасувати, бо вони вже трапилися… Але помовчати про них ви можете будь-якої секунди. Я завжди зрозумію вас.

Він довго мовчав. Небо цілковито згасло.

— Ти стала зовсім велика.

— Однаково найменша в класі.

— Будь ласка, ніколи більше не ходи на виворіт. Ніколи!

— Зло не має влади.

— Ні, має. Коли людина послабшала, заплутався в буденному, загрузла в собі, коли вона хвора чи поранена, коли вона потрапила в халепу…

Я помотала головою:

— Зло не має влади.

Ми мовчки дивилися одне на одного. Смеркло, й очі в нас почали світитися в темряві — ми обоє дивилися нічним зором.

— Твоя правда, — нарешті озвався він нарешті. — Знаєш, коли ти поряд зі мною, мені спокійніше якось. За Королівство. І взагалі.

— Ваша величносте…

— Так?

— Не може бути… щоб у вас одного разу народилася дівчинка, і її підмінили в дитинстві? Закинули в наш світ?

Я сказала й прикусила язика. Від сорому ледь не провалилася під землю…

Але він тільки розсміявся, обійняв мене за плечі.

Три дні поспіль ми з Максиміліаном рибалили біля підніжжя чорного замку. Озеро виявилося щедрим, але непередбачуваним: то улов сам плив до рук, то ми сиділи годинами, дивлячись на воду й на поплавці. Руки в Максиміліана так і залишилися страшними. Я спочатку здригалась, а потім звикла.

Звичайно, не запитувала, про що вони говорили з Обероном. Максиміліан після цієї розмови став глузливим і самовпевненим, майже як у старі добрі часи. Він то розгойдував човна, щоб налякати мене, то бризкав холодною водою, а одного разу запхав мені за комір живого карася, що відчайдушно бився. Він поводився, немов хлопчисько-двієчник, він був такий гучний і нахабний, що я запідозрила недобре.

Мені вдалося застати його зненацька у внутрішньому дворику замку. Не те щоб я навмисно його підстерігала — ні; просто зазирнула туди, а Макс сидів зі схрещеними ногами перед клумбою, на якій раніше росло насіння правди. Перед ним із глинистого ґрунту стирчала суха чорна гілка. Він дивився на неї так напружено, з таким очікуванням, що мені стало недобре.

Але Максиміліан уже мене помітив. Швидко підвівся, обтрушуючи штани:

— Чого тобі, магу дороги?

Я нічого кращого не знайшла, як пробурмотіти «вибач» і позадкувати до виходу.

— Від твоєї проклятої делікатності не знаєш, куди зникнути, — його пальці здригалися. Моторошні пальці, наче скорчені пташині лапи.

Він помовчав хвилину. Далі почав, дивлячись спідлоба:

— Вони не відпускають мене. І навряд чи вже відпустять. Я ж бо, знаєш… Коли ти намагалася пришпилити мене цим своїм Зшивачем, я був на самому вершечку світу, а всі навколо — мої маріонетки, І в той час я розумів, що це вивернутий світ, я у лійці, на кшталт пастки мурашиного лева. І — все, приїхав. Усі ті мерці — це я, а я сам — лише збіговисько мерців…

Його пальці засмикалися дужче.

— Максе, послухай…

— Та стривай, зараз двоє слів скажу, і все. Більше ніколи не повернемося до цієї теми. Оберон… Його величність розповів мені про некромантію таке, чого я сам ніколи не знав. Я — спадкоємець поколінь великих некромантів! Адже зсередини цього не зрозуміти. Як ти не бачиш без дзеркала своїх очей. Я начебто виплив, останньої миті вискочив із цієї історії, але ось гляну на тебе… і бачу Лісового Воїна. Або дракона цього. Або… Ну добре, годі.