Навколо, ніби в уповільненій зйомці, танцюють Алекс і Мавр, б’є в невидимі барабани Лесь, але на обличчі в нього розпач. «Пощади їх…» А я не пощадила! Червонуваті розводи на мембрані розчиняються, перевантаження спадає…
Із темного тунелю так само повільно, ніби в товщі води, вилітають один за одним молоді вовченята на чолі з довгоногим сином Мисливиці. І кидаються — як у чорторий — на мембрану.
З-під їхніх ніг біжать червоні розводи. Вовченята молоді. У них енергії — на все довге життя.
Я хочу крикнути: що ви робите?! Але голосу немає. Мовчки дивлюсь, як борються вовченята. Їхні підошви липнуть до мембрани, рішучість змінюється розгубленістю, а тоді страхом…
Чим ти краща, Лано? — шепочуть старі стіни. Склала про себе надто високу думку, підтверджують ґрати на стелі. Там, за ґратами, потужна витяжка — поривом вітру віднесе попіл… Вона вирішила змінити світ, хихикає мембрана.
Я готова впасти. Лесь стоїть навколішках, тремтить, як желе, у такт розпилювачу. Хтось із вовченят уже лежить… Я ж просила, наказувала їм залишатися надворі!
Ноги підкошуються. Роз-пи-люй-ся! Роз-пи-люй-ся! Я звалююсь на мембрану, торкаюсь її колінами, долонями, стегном; сила чужого ритму проникає в мене, як вода крізь пробоїни. Проблиски червоного на зеленому тануть, змінюючись рясною соковитою зеленню…
— Підводься.
Я піднімаю голову. Хазяїн Заводу. Поруч. На мембрані.
— Підводься!
Його рука захоплює моє зап’ястя. Він ривком піднімає мене на ноги. Його теж б’є чужим ритмом. Він теж пручається. З-під ніг у нас розходяться, розпливаючись по мембрані, червоні хвилі. Красиво перетинаються, створюючи решітку.
Він нахиляється до мене. Його обличчя перекошується від зусиль — і вперше, відколи я його знаю, стає не залізним. Живим.
— Ти на мембрані! — кричу я.
— Так! — Тепер він майже посміхається. — Я її ритм… придавлю, щоб ви набрали обертів! Нумо! Нумо!!
Зелене поле мембрани рожевіє. Я можу рухатись майже вільно. Простягаю руки Маврові й Алексу, ті підхоплюють Ліфтера і хлопчиків, за мить ми стоїмо на розпилювачі колом, узявшись за руки… ні. Поклавши руки один одному на плечі.
А в центрі кола стоїть Хазяїн. Його очі заплющені. Він не танцює — дивно погойдується, але його ритм стинається з ритмом мембрани, зелень блідне, наливається рожевим…
Наші ноги заледве відриваються від павутини. Далі все легше. Легше. Легше. Наш ритм — багатократно помножений один на одного — наростає й наростає, заглушає ритм розпилювача. Ар-кан! Ар-кан! Відве-ди біду! Відве-ди бі-ду!
Світ раптом наливається червоним.
Ми танцюємо на темно-кривавій мембрані, розпилювач дуже перевантажений, але й коло ось-ось розпадеться. Ритм мембрани не слабшає — наростає; стинаючись із затихаючим ритмом Аркана, він проймає мене до найглибших глибин, розхитує, розбиває, я роз-пи-лю-юсь!
До смерті залишається мить. Зараз я — і ми всі — станемо попелом.
Хазяїн, завмерлий у центрі кола, ловить мій погляд. Бачу, як ворушаться його губи: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі…»
Знаю, що не можу його чути. І все-таки чую.
«Три-два-раз…»
Його постать вибухає. Розпадається на мільйони часточок.
Завиває насос над нашими головами, всмоктуючи те, що секунду тому було людиною.
І одночасно лопається мембрана. Лопається й м’якне, із павутинки стаючи тьмяною сірою ганчіркою.
Настає тиша.
* * *
У цій тиші я простягаю руки.
Беру Сонце, визволяю його з гілок. І воно сходить, заливаючи мене теплом — ізсередини.
* * *
Тисячі днів поспіль я буду згадувати цей день.
Тисячі разів він мені насниться.
Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.
— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.
Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.
— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.
— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.
— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.
— Я неодмінно приїду. Але пізніше.
Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.
Читать дальше