Марина Дяченко: Дика енергія. Лана

Але я не можу йому не відповісти.

— Ти сам казав: нема сенсу говорити про справедливість. Аби хтось вижив, когось потрібно щодня вбивати. Ти казав, світ так улаштований. Отож: я не хочу і не буду жити в такому світі. Я зміню його… або помру, намагаючись змінити. Це все.

Щось каже Алекс. Я не чую його слів. Я бачу тільки очі Хазяїна. І другий раз у житті розрізняю їхній колір: вони зеленувато-карі.

— Ти дуже схожа на свою матір, — каже він глухо, і в цей момент я нарешті зважуюсь.

Павутинка розпилювача мерехтить переді мною. Як поверхня лісового озера місячної ночі. Скидаю важкі мокрі черевики — ніби справді збираюсь купатися.

Босі підошви торкаються бетону. Підходжу ближче.

Поверхня мембрани ледь здригається. Мерехтять іскри, як на паморозному склі. Стає дуже шкода себе. Я зупиняюсь на самій крайці розпилювача.

— Не смій! — кричить Хазяїн. У його голосі значно більший страх, ніж хвилину тому.

Я ковтаю клубок у горлі. Моє завдання — кинути на мембрану одразу багато енергії. Щоб розпилювач подавився. Хазяїн казав, що чим більше енергії в людині, тим більше проходить часу до того моменту, як вона розпилиться остаточно…

— Лано!!

Я ступаю на павутинку.

Вона здається дуже жорсткою. Майже не прогинається під ногами. Від того місця, де я стою, по білому мерехтінню пробігають яскраво-зелені хвилі — як літня трава з-під густого снігу. За мить мембрана вся зелена. Я хочу зробити ще крок…

І не можу. Підошви прилипли до павутинки. Я наче муха на липкій стрічці, а мембрана починає тремтіти, і її ритм пробирає до кісток.

Ось що таке — чужий ритм.

Я вириваюсь, намагаюсь відірвати ступні й утекти. Мембрана не пускає. У паніці, прагнучи визволитись, потрапляю до неї в резонанс, смикаюсь, підкоряючись чужому ритму, це схоже на конвульсії. От що відчувають жертви Заводу…

Але я — не жертва.

— Не жер-тва! — вигукую, налаштовуючи свій, нехай примітивний, ритм. — Не жер-тва!

Мій ритм на мить вириває мене з-під влади мембрани.

— Ди-ка! Ди-ка! Ди-ка е-нер-гі-я!

Ухитряюсь відірвати одну ступню, по зеленій поверхні розпилювача розходяться червоні хвилі. Напівосліпши від болю й страху, намагаюсь намацати свій ритм, який проломив би страшний ритм мембрани, і нічого кращого не спадає на думку, ніж старий, давно забутий танок пікселя під час енергетичного шоу.

— Чер-си-чо-біл! Жов-чер-жов!

М’язова пам’ять приходить на допомогу. Пам’ять рухів. Ритм пікселя змінюється танком на барабанах, ритмом Оберега й Аркана, ритмом вуличного походу. Із-під моїх ніг розходяться колами червоні смуги, як хвилі від кинутого в озеро каменя.

— Жи-ти сво-їм рит-мом!

Я нічого довкола не бачу. Я не бачу Хазяїна. Не бачу своїх друзів. Перед очима — зелень мембрани і червоні хвилі, які стають із кожною секундою все яскравіші. Утримати ритм! Утримати!

Мембрана різко прогинається. Просто переді мною приземляється Лесь. Обертається до мене. Розкидає руки; не одразу розумію, що він робить. А він грає на барабанній установці — уявній.

Він метається, не відриваючи підошов від мембрани, він б’є по повітрю уявними барабанними паличками. Не лунає ні звуку, але ж Лесь — глухонімий. Він сам — ритм.

Червоні смуги все яскравіші. Кривавий відблиск лежить на обличчях Мавра й Алекса, коли вони слідом за Лесем ступають на мембрану. За ними стрибає Ліфтер. Ми разом танцюємо під нечутну Лесеву музику.

Зламати чужий ритм! Утримати свій! Коли сите зелене світло остаточно заміниться червоним, ми переможемо!

Завод вібрує.

Він живе — від останньої цеглинки в стіні і до кожної ниточки розпилювача. Тремтить кожною трубою, кожною пружиною, кожною жилкою товстого дроту. Завод, важка туша, що вгніздилася серед гір, фабрика життя й смерті, трансформатор талановитого в посереднє, — важкий і дужий. Тисяча блискавок лупили в його громовідводи, але, навіть покручені та закопчені, залізні шпилі так само протикають небо. Тисячі молодих і сильних людей боролися з розпилювачем, але, він долав і пожирав їх, перетворюючи дику енергію в синтетичну.

То чим ти краща, Лано?

Не знаю, звідки прийшла думка.

Червоні хвилі на розпилювачі тануть, їх поглинає сита, неможливо яскрава зелень. Повне завантаження, поглинач працює, генератор заряджається, процес іде в штатному режимі…

Ноги прилипли — не відірвати. Мембрана тремтить, хвилі цієї дрожі прокочуються по моєму тілу, і я відчуваю, як розпадаюся зсередини.

Склала про себе надто високу думку?