Марина Дяченко: Дика енергія. Лана

— Не кричи, — каже Алекс.

Тільки тепер усвідомлюю, що кричу на весь голос.

— Пробач, — облизую губи. — Отож…

Перехоплюю зручніше свій барабан. Дістаю з-за пояса барабанні палички. Заношу їх над декою, на мить завмираю…

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють барабани. Гримлять змійовики. Ухають, заливаючись, бубни. Ревуть трембіти. Ми йдемо униз пагорбом. Намагаюсь не дивитись на порослі травою горбки біля стіни. Дивлюсь на ворота. Тільки на них.

Стулки щільно зімкнені.

Він там, за цими стулками. Сидить у рубці. Або бродить коридорами. Або змащує зчленування залізних автоматів — слуг Заводу, робітників і вбивць. Серце Заводу, зшите з броньованих пластин. Я не повинна про нього думати.

— Гр-рім, — гримить мій барабан. — Гр-рім, до нас!

Сонце сяє яскраво, бачу свою тінь на пожухлій траві, але мені начхати. Я йду на Завод. Я повернулась, але не переможеною. Не на заклання. Я повернулась!

І палички в моїх руках раптом самі собою змінюють ритм.

— Я йду! — реве тепер барабан. — Я йду! Я прийшла!

Завод наближається, нависає темним громадищем, але я не дивлюсь на нього. Я чекаю, наїжачившись, коли настане тиша…

І вона навалюється.

Раніше мені здавалося, що я до неї готова. Тепер розумію — ні. До цього не можна бути готовим. Це наче смерть прийшла. Я не чую ні свого голосу, ні голосів друзів, ні вітру, ні подиху. Знаю: кожне моє зусилля, кожен звук повертається назад, навиворіт. Моя воля повертається безвольністю тисяч синтетиків, і на виході утворюється ніщо, нуль. Моя любов повертається ненавистю Стефана-Ловця, ненавистю багатьох людей, яких я позбавила спокійного, зручного життя. Ніби йду назустріч своєму дзеркальному відображенню, зараз зіткнуся з ним — і зникну, немов мене й не було…

Я розумію: всі зусилля марні. Як не намагайся, як не борися, назустріч підуть реверсні хвилі, вивернуті справи й наміри, і буде тиша. Абсолютний нуль.

Останні сили витрачаю на те, щоб обернутись. Якщо зараз прожену їх — може, хтось устигне врятуватися?!

Дикі луплять у барабани, кричать і гримлять — геть беззвучно. Молоді вовки не відстають ні на крок, гримлять, б’ють у стукалки, залізом об залізо, деревом об мідь. А за їхніми спинами, за спинами моєї розпачливої маленької армії…

Мені хочеться протерти очі.

Вони виходять із лісу. Піднімаються, як згустки туману, від ріки. Їх багато. Я не розумію, що відбувається, доки не бачу Єву. Вона махає мені рукою. Її наздоганяє Головань. Зустрічаюсь поглядом із його спокійними блакитними очима. Поруч іде Цар-мати, у підперезаній білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям. Дивиться похмуро. В очах — жовті зірочки. Іде сутулий, хмурий погонич — той, що дав притулок мені у вагоні канатної дороги. Не видав Хазяїну.

Я впізнаю в юрбі молодих Тримайся і Римуса, яким я дала імена. Бачу Яся, майстра трембіт. Синів Смереки. Усіх, хто загинув за Завод, і всіх, хто став його жертвою. Тисяча тисяч. Вони йдуть до мене, дивляться в очі, хто похмуро, хто безпечно, хто з болем. Живі ще борються, ще намагаються прорвати ватяну тишу — а мертві дивляться з-за їхніх спин, ніби чекають, щоб я пригадала, навіщо я тут і заради кого.

Я не зумів, промовляє кожен погляд. Я боровся, як міг, наскільки вистачило сил, але я не зміг; зможеш ти. Зможеш! Повинна! Заради тих, хто мертвий і хто живий, і заради тих, хто ще не народився, — не здавайся!

І тоді я знову обертаюсь до воріт.

Барабанні палички опускаються на деку одночасно. Звуку немає. Слухаючись внутрішнього ритму, підхоплена ним, підкидаю руки до неба…

Між паличками, затиснутими в моїх кулаках, б’є сліпучо-біла блискавка.

Бабах!

Звук, наказовий і різкий, прориває ватяну тишу. Я стою, обімлівши, дивлячись у небо. У моїх очах — відбиток блискавки, а далі, у небі, суцільне сіро-лілове марево, хмари сповзаються з чотирьох боків, закручуються смерчами, і в моє обличчя ллється дощ.

— Дощ!

Я чую свій голос. Опускаю голову й бачу, як краплі стрибають по барабанній деці. Кожна крапля — кругла, на довгій ніжці, у прозорому вінці. Я чую кожну краплю.

Бом! — б’ють палички, краплі підстрибують зграєю і знову стукають, видаючи синкопи: бом-бом-бом!

Бабах! — гуркоче грім. Я бачу, як розчерки блискавок тягнуться — і б’ють у зведені до неба трембіти.

Хочу кричати.

Вовченята — два брати, племінники майстра Яся — живі. Трембіти в їхніх руках димлять. Однаковим рухом вони знову піднімають їх, і звук, не слабший від грому, лине над пагорбами.