Діана Джонс - Мандрівний замок Хаула

Софі доїла хліб та сир і попрямувала далі.

Схил ставав дедалі крутішим, тож ціпок виявився дуже до речі.

Софі бадьоро дріботіла вперед, на ходу балакаючи з ціпком. Зрештою, старі часто розмовляють навіть самі із собою.

— Оце вже дві зустрічі, — казала вона. — Дві зустрічі — й ані на шеляг чарівної винагороди. Жодної користі з жодної з них. Зрештою, ти — хороший ціпок. Я не нарікаю. Але я впевнена, що мала би бути і третя зустріч, хоч і не знаю, чарівна вона буде чи ні. Взагалі-то я наполягаю на ще одній зустрічі! Цікаво, яка вона буде.

Третя зустріч сталася аж надвечір, коли Софі вже по-справжньому заглибилася в пагорби.

Путівцем їй назустріч ішов, насвистуючи, якийсь сільський житель. «Пастух, — вирішила Софі, — мабуть, загнав овець у кошару і повертається додому». Це був симпатичний парубійко років сорока. «От тобі й маєш! — сказала собі Софі. — Ще сьогодні вранці я вважала б його зовсім старим! Це ж треба, як міняється точка зору!»

Коли пастух побачив Софі, яка бурмотіла щось собі під ніс, він ґречно поступився їй дорогою, притиснувшись спиною до живоплоту, і дуже сердечно привітався із нею:

— Доброго вечора, матусю! Далеко йдете?

— Матусю? — здивувалася Софі. — Я вам не матуся, юначе!

— Це всього лише ґречне звертання, — пробелькотів пастух, ще сильніше втискаючись у живопліт. — Я просто хотів поштиво поцікавитися, чи далеко вам іще йти, побачивши, що ви так пізно прямуєте в гори. Ви ж не встигнете в Апер-Фолдинг до заходу сонця, правда?

Софі над цим якось іще не замислювалася. Вона зупинилася на стежці й поринула у задуму.

— Байдуже, — сказала вона, звертаючись почасти до себе самої. — Коли вирушаєш на пошуки щастя, то радше перестаєш зважати на дрібниці.

— Та що ви таке кажете, матусю! — вигукнув пастух. Він уже обминув Софі, і від цього йому явно полегшало. — Нехай, але я однаково бажаю вам щастя, матусю, якщо тільки, звичайно, ваше щастя не в тому, щоби наводити пристріт на чужу худобу! — і пастух рушив униз схилом — дуже широкими кроками, майже бігцем.

Софі обурено глянула йому вслід.

— Він подумав, ніби я відьма! — поскаржилася вона ціпкові.

Ні з того ні з сього Софі чомусь захотілося налякати пастуха, крикнувши йому вслід якусь гидоту, але це було би неґречно. Софі рушила по схилу пагорба вгору, весь час бурмочучи собі під ніс.

Невдовзі живоплоти скінчилися, почалися голі узбіччя, а ще далі відкрилися зарості вересу, за якими виднілися крутосхили, порослі жовтою шелестливою травою. Софі похмуро йшла вперед. Її вузлуваті старі ноги сильно розболілися, а крім того, почали боліти і спина, і коліна. Софі так стомилася, що перестала бурмотіти і просто шкутильгала, задихаючись, доки сонце не опустилося зовсім низько. І раптом Софі чітко усвідомила, що більше не зможе ступити ні кроку. Вона гепнулася на придорожній камінь і замислилася, що ж їй тепер робити.

— Зручне крісло — оце й усе, що мені зараз потрібно для щастя! — видихнула вона.

Камінь виявився чимось на кшталт оглядового майданчика, з якого Софі відкривалася чудова панорама на пройдений нею шлях. Перед Софі в променях призахідного сонця розляглася мало не вся Долина — з її полями, огорожами і живоплотами, вигин ріки, розкішні вілли багатіїв, дахи яких сліпучо виблискували серед садів, — аж до синіх гір, що виднілися ген далеко.

Унизу розкинувся Маркет-Чіппінг. Софі бачила добре знайомі їй вулиці. Ось Ринкова площа, а ось і кондитерська Цезарі. Здавалося, вона могла б кинути камінчик у комин будинку по сусідству з капелюшною майстернею.

— Як це, виявляється, близько! — невдоволено сказала Софі своєму ціпкові. — Стільки пройти — і все заради тою, щоби опинитися над своїм же власним дахом!

Сонце сідало, і на камені стало холодно. Неприємний вітер, здавалося, дув із усіх боків, хоч як Софі не намагалася від нього сховатися. Вона зловила себе на тому, що все більше і більше думає про крісло біля каміна, — а ще про пітьму і диких звірів. Але навіть якби вона зараз пішла назад у Маркет-Чіппінг, то добралася б туди допіру глибокої ночі. Відтак із таким же успіхом, очевидно, можна йти уперед. Вона зітхнула і піднялася, скриплячи суглобами. Це було жахливо. У неї геть усе боліло.

— Я навіть не уявляла, з чим доводиться миритися старим людям! — просапала Софі, з натугою піднімаючись на пагорб. — Зрештою, не думаю, щоби мене з’їли вовки. Я для них надто суха і кістлява. Хоч якась розрада!

Швидко смеркалося, вересовища стали сірувато-блакитними. Вітер посилився. Кректання Софі і хрускіт її суглобів голосно відлунювали в неї у вухах, тож до неї не відразу дійшло, що не все це скрипіння і сапання йде від неї. Вона підняла голову і підсліпувато примружила очі. Через Пустирище зі скреготом і гуркотом на неї сунув Мандрівний Замок чарівника Хаула. З-за його чорних зубчастих мурів у небо били хмари чорного диму. На вигляд замок був високий, прямовисний, важкий, бридкий — і справді лиховісний.