Джордж Мартин - Заплотний лицар

— Наш принц просить ласки перемовитися наодинці.

— Це котрий принц? — сторожко запитав Дунк.

— Оцей принц, — буркнув похмурий голос, перш ніж начальник варти устиг відповісти. З-за в’язу вийшов Маекар Таргарієн.

Дунк повільно зіп’явся на ноги. Чого йому треба цього разу?

Маекар майнув рукою, і сторожа зникла так само раптово, як з’явилася. Принц довго розглядав Дунка, по тому відійшов до ставка і втупився у своє віддзеркалення.

— Я вислав Аеріона до Лису, — коротко повідомив він. — Можливо, кілька років у Вільних Містах підуть йому на користь.

Дунк не бував у Вільних Містах і не знав, що на це сказати. Ясна річ, він був втішений, що Аеріон зникне з Семицарства. І потай сподівався, що той взагалі не повернеться. Але ж не скажеш таке батькові про сина. Тому він стояв і мовчав.

Принц Маекар повернувся до нього обличчям.

— Дехто казатиме, що я навмисне убив брата. Боги відають, що то брехня, але з цими чутками мені жити до самої смерті. Я не маю сумніву, що фатального удару завдала моя булава. У тому бою він бився, окрім мене, тільки з лицарями Королегвардії. А їхні обітниці дозволяють за такої нагоди лише захищатися. Тобто вбив його я, що не кажи. Та на диво, я не пам’ятаю удару, який розколов йому череп. Чи це милість божа, а чи прокляття? Мабуть, потроху того й іншого.

З погляду принца Дунк зрозумів, що той чекає відповіді.

— Мені годі судити, ваша милість. — Мабуть, він мав ненавидіти Маекара, та натомість плекав до нього чудернацьке співчуття. — Булаву тримала ваша рука, мосьпане, але ж загинув принц Баелор за мене. Тому я винний у його смерті не менше за вас.

— Так, — погодився принц. — Вам теж судилося слухати плітки до кінця життя. Король вже старий. Коли він помре, то замість свого батька на Залізний Трон сяде Валар. Кожного разу, як держава програватиме битву або потерпатиме від неврожаю, дурні казатимуть: «А от Баелор би такого не дозволив, якби його не згубив один заплотний лицар».

Дунк добре розумів, про що принц веде мову.

— Якби я не бився, ви б відрізали мені руку. Ще й ногу. Інколи я сиджу під оцим деревом, дивлюся на ноги і питаю себе, чи не міг би я обійтися однією. Хіба варта моя нога життя принца? І ще двох добрих лицарів — обох Гамфреїв.

Пан Гамфрей Гардинг помер від ран тільки минулої ночі після довгої й тяжкої боротьби за життя.

— Яку ж відповідь вам дає дерево?

— Якщо якусь і дає, то я її не чую. Але мій старий хазяїн, пан Арлан, щодня надвечір казав: «Хтозна, що нам принесе наступний день». Він того не знав, і ми так само не знаємо. Хто відає, чи не настане такий день, коли мені знадобиться саме ця нога? Коли вона стане у пригоді державі більше, аніж принцеве життя?

Маекар хвильку обмірковував сказане, зціпивши щелепи під сріблястою бородою, що робила принцеве обличчя неоковирно вугластим.

— Дідька лисого, — грубо відказав він нарешті. — У державі заплотних лицарів більше, ніж заплотів, і кожен має дві ноги.

— Якщо ваша милість мають кращу відповідь, я б радо її вислухав.

Маекар спохмурнів.

— Може, богам смакують жорстокі жарти. А може, богів зовсім немає. Може, все в світі — суцільне безглуздя. Я б запитав Верховного Септона, та минулого разу він мені сказав, що люди неспроможні зрозуміти вчинки богів. Мабуть, йому треба частіше ночувати під деревами.

Принц скривився.

— Мій найменший син, здається, прихилився до вас душею, пане лицарю. Йому вже час стати зброєносцем, але він не бажає служити нікому, окрім вас. Як ви мали помітити, він хлопець твердолобий. Чи візьмете ви його до себе?

— Я?! — Дунк відкрив рота, закрив і знову відкрив. — Яйк… тобто Аегон… він хороший хлопець, але ж, ваша милість… я знаю, яка це для мене честь, та я ж… я ж тільки заплотний лицар.

— Цьому можна зарадити, — відповів Маекар. — Аегон повернеться до мого замку Переліток. Там знайдеться місце і для вас, якщо погодитеся. Як одного з лицарів моєї дружини. Ви присягнете мені вірною службою, а Аегон стане вам зброєносцем. Ви навчатимете його, а мій майстер-мечник закінчуватиме ваше власне навчання лицарської науки.

Принц кинув на нього проникливий погляд.

— Поза сумнівом, ваш пан Арлан зробив усе, що міг. Та вам іще є чого повчитися.

— Я знаю, мосьпане.

Дунк роззирнувся навколо. На зелену траву і очерет, на високий в’яз, на рясиці, що бігли ставком під західним сонцем. Ще одна бабка літала над водою. А може, це була та сама. «То що ти обираєш, Дунку?», запитав він себе. «Літати з бабками чи з драконами?» Ще кілька днів тому він не вагався б із відповіддю. Йому дарували здійснення мрії, а він плекав страхи й сумніви.