Коли нарешті з’явився пан Стефон, Дунка вже встигли повністю узброїти.
— Раймуне, — покликав він, — кольчугу, якщо твоя ласка.
Він мав на собі повстяного каптана, що вдягався під обладунок.
— Пане Стефоне, — запитав Дунк, — як там ваші друзі? Нам не вистачає ще одного лицаря до семи.
— На жаль, вам не вистачає двох, — відповів пан Стефон. Раймун тим часом зашнуровував йому спину кольчуги.
— Прошу пана? — не зрозумів Дунк. — Чому двох?
Пан Стефон підняв рукавицю з доброї членованої сталі, ковзнув у неї лівою рукою і поворушив пальцями.
— Ось переді мною п’ятеро, — відповів він, поки Раймун застібав на ньому паса з мечем. — Чмелик, Рислінг, Гардинг, Баратеон і ви самі.
— І ви, — додав Дунк. — Ви шостий.
— Я сьомий, — усміхнувся пан Стефон, — але за іншу сторону. Я битимуся разом з принцем Аеріоном та обвинниками.
Раймун саме збирався передати братові шолома. Але зупинився, наче його вдарили.
— Ні!
— Так, — здвигнув плечима пан Стефон. — Пан Дункан зрозуміє, я певний цього. В мене є обов’язок перед моїм принцом.
— Ти запевняв, що Дункан може на тебе покластися, — зблід з лиця Раймун.
— Хіба? — Стефон узяв шолома з братових рук. — Напевне, я тоді казав цілком щиро. А тепер веди мені коня.
— Сам його веди, — розлютився Раймун. — Якщо гадаєш, що я задля тебе хоч пальцем поворухну, то розуму в тебе не більше, ніж честі.
— Честі, кажеш? — Пан Стефон поцокав язиком. — Думай, що кажеш, Раймуне. Ми з тобою яблучка з одного дерева. До того ж ти — мій зброєносець. Чи ти забув свої обітниці?
— Я свої не забув. А ти свої? Ти ж присягався бути лицарем!
— Ще й день не скінчиться, як я стану не просто лицарем. Князь Фосовей — зацний титул, га?
Усміхнений, він натягнув другу рукавицю, розвернувся і пішов до свого коня. Інші бійці дивилися на нього презирливо, та ніхто не перешкоджав.
Дунк не зводив з пана Стефона очей, поки той вів огиря геть через поле. Руки самі стискалися у кулаки, але у горлянці пересохло так, що він не вимовив би ані слова. Та й подібних до Стефона Фосовея годі було пройняти словами.
— Висвятіть мене. — Раймун рвучко розвернув Дунка до себе, схопивши за плече. — Я займу місце свого братика. Пане Дункане, висвятіть мене у лицарі.
І він став на одне коліно.
Дунк спохмурнів, потягся був до руків’я меча, але завагався.
— Раймуне, я… краще не треба…
— Треба. Без мене вас лише п’ятеро.
— Хлопець вірно каже, — мовив пан Лионель Баратеон. — Зголошуйтеся, пане Дункане. Кожен лицар може висвятити іншого.
— Ви сумніваєтеся у моїй хоробрості? — запитав Раймун.
— Та ні, — відповів Дунк. — Не сумніваюся, але ж…
Він усе ще вагався.
Морок вранішнього повітря прорізали сурми. До них підбіг Яйк.
— Пане, вас просить до себе князь ясенбродський.
Шторм-Реготун нетерпляче струснув головою.
— Йдіть собі, пане Дункане. Я висвячу в лицарі зброєносця Раймуна.
Він вийняв з піхов меча і відіпхнув Дункана убік.
— Раймуне з дому Фосовей, — почав він урочисто, кладучи лезо меча на праве плече зброєносця, — хоробро битися загадую тобі перед лицем Воїна.
Тоді переклав меча з правого плеча на ліве.
— По правді чинити загадую тобі перед лицем Батька.
Знову на праве.
— Юних та невинних боронити загадую тобі перед лицем Матері.
На ліве.
— Усіх жінок захищати загадую тобі перед лицем Діви.
На цьому Дунк полишив їх, відчуваючи зразу і полегшення, і вину. «Ще одного бракує», думав він, поки Яйк тримав стрім’я Грома. «Де мені його шукати?» Він розвернув коня і кроком пустив його до помосту, де стояв господар Ясенбродський. З північного кінця поля назустріч рушив принц Аеріон.
— Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п’ятеро бійців?
— Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох.
«Перемагали люди й гіршим числом», подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою.
— Так не робиться, пане добродію. Як не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями.
«Винним», подумав Дунк. «Розхитав зуба, і тепер винен головою.»
— Тоді я прошу хвильку часу, пане князю.
— Ви її маєте.
Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством.
— Панове добродії, — звернувся він до товариства, — чи ніхто з вас не пам’ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом із вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах.
Читать дальше