Джордж Мартин - Служивий мечник

— Що це таке? — пробурмотів він у напівсні. — Що це шурхотить?

— Що? — Маестер прислухався. — Та це просто дощ.

Господарки він не бачив аж до дня від’їзду.

— Це нерозумно, пане, — жалівся септон Сефтон, поки Дунк важко шкутильгав двором, сяк-так переставляючи поламану ногу і спираючись на ковіньку. — Маестер Керрік каже, ви ще й наполовину не видужали, та й дощ… ви застудитеся, якщо знову не потонете. Почекайте хоча б, поки дощ скінчиться.

— Він може скінчитися за кілька років.

Дунк був вдячний товстому септонові, який відвідував його мало не кожен день… начебто помолитися за його одужання, але скоріше заради байок та пліток. Дункові бракуватиме його балакучого та живого язика, а заразом і веселого товариства, та все ж…

— Мені час їхати.

Навколо вирувала злива. По спині неначе сікла тисяча холодних сірих батогів. Кирея вже просякла наскрізь. Та сама біла вовняна кирея від пана Явтуха Осгрея, з зелено-золотою клітчастою облямівкою. Старий лицар примусив її взяти як подарунок на прощання.

— За вашу мужність та вірну службу, пане лицарю, — казав старий пан. Застібка, що припинала кирею на плечі, також була подарована: павук слонової кістки зі срібними ніжками. Плямки на спині були викладені дрібними гранатами.

— Сподіваюся хоча б, що ви не затіяли якусь дурницю, на зразок вистежити Беніса, — мовив септон Сефтон. — Ви такі побиті та зранені, що я боявся б за вас, якби ви перестріли його зараз.

«Беніс», гірко подумав Дунк, «семиклятий Беніс». Поки Дунк бився на смерть посеред річки, Беніс зв’язав Сема Горбика з дружиною, обнишпорив Стояк знизу доверху і втік з усім цінним, що знайшов: від свічників і зброї до старого Осгреєвого срібного келиха та невеличкої калитки грошей, яку старий ховав у світлиці за побитими пліснявою гобеленами. Колись Дунк таки сподівався зустріти пана Беніса Бурощита знову, і тоді…

— Беніс зачекає.

— То куди ви прямуєте? — Септон рвучко дихав поруч. Дунк навіть з ковінькою шкутильгав так широко, що товстунові було важко втримати крок.

— До Файного острова. До Гаренголу. На Тризуб. Заплоти є усюди. — Дунк здвигнув плечима. — Завжди хотів побачити Стіну.

— Стіну?! — Септон різко спинився, а тоді заволав, благально простягши руки під дощем. — Ви засмучуєте мене, пане Дункане! Моліться, пане, моліться Стариці, аби вона освітила вам вірний шлях!

Дунк навіть кроку не стишив.

Пані чекала на нього у стайні коло жовтих пакунків сіна у зеленому, як літо, вбранні.

— Пане Дункане, — привіталася вона, щойно Дунк пропхався до дверей. Її руда коса висіла спереду, кінець лоскотав стегна. — Як добре бачити, що ви звелися на ноги.

«А на спині ви мене й не бачили», подумав він.

— Мосьпані. Що привело вас до стайні? Для прогулянки верхи трохи сирувато.

— Можу сказати й вам те саме.

— То це вам Яйк розпатякав?

«Я винен хлопчині ще одного ляща.»

— Радійте, що так, бо інакше вас притягли б назад силою. Жорстоко з вашого боку никати, як злодій, і навіть не попрощатися.

«Але ж вона жодного разу не з’явилася, поки про мене дбав маестер Керрік. Жодного.»

— Зелений колір вам пасує, мосьпані, — мовив він. — Підкреслює колір очей.

Він незграбно сперся на ковіньку, аби полегшити ногу.

— А я по коня прийшов.

— Вам не обов’язково їхати. Для вас є посада у замку — сотник замкової сторожі — яку ви зможете посісти, коли видужаєте. А Яйк хай приєднується до інших зброєносців. Хто він такий, ніхто не дізнається.

— Красно дякую, мосьпані, але ні. — Грім стояв у стійлі за десяток загорож звідти. Дунк пошкутильгав до нього.

— Прошу вас, пане, подумайте. Часи зараз небезпечні. Навіть для драконів та їхніх друзів. Залиштеся хоча б до видужання.

Вона пішла поруч із ним.

— Пан Явтух теж би втішився. Він вас дуже любить.

— Так, любить, — погодився Дунк. — Якби його дочка була жива, він би видав її за мене. Тоді б ви через шлюб стали моєю вельможною матір’ю. А я ж ніколи не мав матері, ще й такої вельможної.

Якусь мить здавалося, що пані Роганна знову дасть йому ляпаса. «А може, підіб’є ногою ковіньку.»

— Ви розлючені на мене, пане, — мовила вона. — Дозвольте якось віддячити за вашу добрість.

— Гаразд, — мовив він, — допоможіть засідлати Грома.

— Я маю на думці щось інше.

Вона простягла до нього руку. Веснянкувату, з сильними тонкими пальцями. «Можу ручитися, вона уся з ніг до голови у веснянках.»

— Чи добре ви знаєтеся на конях?