Джордж Мартин - Служивий мечник

— Еге ж, мосьпані. А якби свині мали крила й луску та дихали вогнем, то були б незгірш драконів.

Дунк пхнув кинджала назад до піхов. Щока почала боліти. З неї текла кров, капотіла на ринграфа. Від запаху Грім почав пирхати та хлюпати ногою у воді.

— Тепер віддайте мені людей, які спалили ліс.

— Ніхто його не палив, — відповіла вона. — Та навіть якщо хтось із моїх і підкинув туди вогню, то це ж напевне для того, аби потішити мене. Хіба я можу своїми руками віддати вам таку людину?

Вона зиркнула назад на свій почет.

— Краще панові Явтуху відкликати звинувачення.

— Спершу свині почнуть дихати вогнем, мосьпані.

— В такому разі я мушу засвідчити мою невинність перед очима богів та людей. Перекажіть панові Явтуху, що я вимагаю вибачень… або божого суду. Вибір за ним.

Вона розвернула кобилу і рушила до своїх людей.

Бій мав відбутися посеред річки.

Септон Сефтон вибрів наперед і проказав молитву, закликаючи Вишнього Батька зглянутися на двох вояків та справедливо розсудити їхню суперечку, Воїна — додати сили тому з них, на чийому боці правда, Матір — змилуватися на брехуна і дозволити йому спокутувати гріхи. Скінчивши молитву, септон обернувся до пана Явтуха Осгрея.

— Пане, — промовив він, — останній раз благаю вас відкликати звинувачення.

— Ні, — відрізав старий, здригнувшись вусами.

Товстий септон обернувся до пані Роганни.

— Добра моя невістко, якщо ви справді винні — зізнайтеся, спокутуйте провину і запропонуйте доброму панові Явтуху якесь відшкодування за його ліс. Інакше проллється кров.

— Мій поборник доведе мою невинність перед очима богів та людей.

— Суд двобоєм — не єдиний спосіб, — промовив септон, стоячи до пояса у воді. — Закликаю вас обох поїхати разом до Золотогаю і викласти вашу суперечку перед князем Рябином, аби він розсудив вас по правді.

— Ніколи, — відповів пан Явтух. Червоняста Вдовиця тільки хитнула головою.

Пан Лукас Довговерх зиркнув на пані Роганну, темніючи від люті.

— Ви вийдете за мене заміж, щойно скінчиться цей вертеп. На виконання волі вашого вельможного батька.

— Мій вельможний батько не знали вас так, як знаю я, — відповіла Вдовиця.

Дунк став на одне коліно біля Яйка та вклав йому в руку печатку. Чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку. Герб Маекара, принца Перелітку.

— Заховай назад у чобіт, — мовив він. — Якщо мені трапиться загинути, біжи до найближчого з батькових друзів і вимагай, аби тебе доправили до Перелітку. Не намагайся сам перетнути увесь Обшир. Виконай наказ, бо інакше мій привид з’явиться до тебе і дасть ляща у вухо.

— Слухаю, пане, — відповів Яйк, — та краще ви лишайтеся живі.

— Надто спекотний день зараз, аби помирати.

Дунк вдяг шолома, і Яйк допоміг міцно прикріпити його до ринграфа. На обличчі застигала липка кров, хоча пан Явтух відірвав шматок киреї, аби зупинити кровотечу з порізу на щоці. Дунк підвівся та пішов до Грома. Сідаючи у сідло, він помітив, що більшу частину диму вже здмухало вітром, але небо ще лишалося темним. «Хмари», подумав він, «темні хмари». Стільки часу минуло, відколи вони востаннє з’являлися на небі. Може, це знамення. «Але кому: йому чи мені?» У знаменнях Дунк геть нічого не тямив.

Тим часом на тому березі сідав у сідло пан Лукас. Його кінь — брунатний, чистопородний бойовий огир, швидкий та міцний — був менший від Грома, зате узброєний набагато важче: у налобник, нагрудник та кольчужний чабрак. Сам Довговерх мав на собі полив’яну латну броню та сріблясту кольчугу. Оніксово-чорний павук зловісно витріщався згори його шолома, але на щиті лицар ніс власного герба: ліву перев’язь чорно-білими клітинами на світло-сірому полі. Дунк побачив, як пан Лукас віддає щита зброєносцеві. «То він не братиме його в бій», здивувався Дунк, але все зрозумів, коли інший зброєносець подав Лукасові галябарду. Довге зміцнене держално, важка смертоносна сокира, довгий гострий шпичак замість обуху. Але це обіручна зброя. У захисті Довговерхові доведеться покладатися на свій обладунок. «А я маю подбати, аби він пошкодував про свій вибір.»

Власного щита він тримав на лівій руці. Того самого, якого Тансела розписала гербом з в’язом та падаючою зіркою. В голові крутився дитячий віршик: «залізо та дуб, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть.» Дунк витяг з піхов меча-півторака. Рука із задоволенням відчула його вагу.

Він стиснув Грома п’ятами та кроком спрямував великого бойового коня у воду. На тому березі пан Лукас зробив те саме. Дунк змістився направо, аби підставити Довговерхові лівий бік, захищений щитом. Цього пан Лукас не збирався йому дарувати. Він швидко повернув коня, й вороги зійшлися у вихорі сірої криці та зелених бризок. Пан Лукас відразу ж завдав удару галябардою. Дункові довелося скрутитися у сідлі, аби впіймати удар на щита. Сила удару прострелила плече і змусила стиснути зуби. У відповідь Дунк змахнув мечем і втрапив пласким ударом просто під зведену догори руку. Клинок скреготнув по панцері. Бій тривав далі.