Олег Авраменко: Всі Грані Світу

— Метр, це хто?

— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.

В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:

— Він помер?

— Так.

Зрозуміло, що колишній господар Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавив мене.

— А ким він був?

— Науковцем. Професором.

— Десь викладав?

— Ні. Він був дуже старий і… як то кажуть, хай їм біс?… У запасі?… У відставці?… Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня… — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.

— А чому?

Леопольд завовтузився в кріслі, його очі зробилися каламутні.

— Розумієш, він був дуже прив’язаний до мене. Може тому, що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його… і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик…

З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професора (або Метра, як називав його кіт) убили, коли вони разом обідали в ресторані. Це сталося після того, як Леопольда охопив грайливий настрій, і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зомліла й гепнулася на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком умить вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.

У тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом, кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому навздогін, аж поки не скінчилися патрони.

Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам’яті. Він отямився вже в зовсім незнайомій місцевості, десь у передмісті. Цілісіньку ніч і половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, геть знесилений, сховався в під’їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітись, і він лишився жити в неї.

Щойно мова зайшла про Інну, голос кота пом’якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися, раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.

Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чуйна та лагідна, яка вона розумна й начитана… Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.

— Вона дуже здивувалася, довідавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.

— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: „Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати.“ От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!

— Твоя Інна справжнє диво!

— Ясна річ, — підтвердив Леопольд.

— А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я.

— Влітку буде дев’ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.

— Блондинка чи брюнетка?

— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.

— То ти й кольори розрізняєш?

— Звісно. Я ж не каліка. А що?

— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — загальновідомо, що всі коти дальтоніки. Принаймні, так стверджують науковці.

— Пхе, дурниці! Ті науковці нічого не тямлять у котах.

— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках… До речі, Інна гарна?

— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли побачиш її, неодмінно закохаєшся.

— А знаєш, котику, я вже закохуюся в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути світло.

А вночі мені наснилося, ніби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — та він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі прокинувся…

Друге пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький. Довго шукав Леопольда, аж поки збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що це був лише сон. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився… Тоді прокинувся втретє — вже насправді.