Олег Авраменко: Всі Грані Світу

— Я теж. Що скажеш про сосиски?

— Які?

— Франкфуртські.

Він облизався:

— Давай дві. Варити не треба.

Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку… і ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття якогось негаразду врешті (з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щó саме не так. Кіт говорив! Людською мовою. Українською…

Не знаю, скільки часу я простояв би нерухомо, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.

— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!

Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.

— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.

— Даруй, — розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.

Та було вже пізно — він заходився їсти просто з підлоги.

А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:

— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?

Кіт на хвильку облишив вечерю.

— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся переконувати. Маєш свою голову на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. — І він знову вгризся зубами в сосиску.

Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:

1) гіпноз або черевомовлення;

2) ґалюцинації, спричинені валіумом;

3) мамо, я збожеволів!

4) кіт говорить насправді.

Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А щó він використовував для спілкування зі мною — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — не мало значення. Головне, кіт розмовляв.

Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні ґалюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це ґалюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.

З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.

Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв.

На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.

„Слухай-но, Владиславе,“ — звернувся я сам до себе. — „Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові.“

„Що правда, то правда,“ — погодився я з собою. — „Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Арґументи на зразок: ‘цього не може бути, бо цього ніяк не може бути’ не для мене.“

— Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і…

— І що?

— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.

— Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, набагато розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.

— Інна, це хто? — запитав я.

— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.

— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?

— Так, дякую.

— Більше нічого не хочеш?

— Ну, якщо є молоко…

— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.

Кіт недбало махнув передньою лапою:

— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.

— У такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.

— Атож, — погодився Леопольд.

Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався в кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:

— Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що, за бажання, вони здатні навчитися говорити по-людському.