Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Ти просто диво! — захоплено сказав я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.

— Просто тут? — розгубилася вона.

— Просто тут, — підтвердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. — І негайно.

Інна зітхнула, проте не стала заперечувати, а за своїм звичаєм, розслабилась і цілком віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.

— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.

— Це погана ідея, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут невдале місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.

— У кого „у всіх“?

Інна кивнула в бік лісу:

— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.

Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.

— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити… Цікаво, кого це дідько несе?

Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було жіноче.

А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.

— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники…

Кінь форкнув.

— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Що тут сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.

— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!

— Авжеж я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.

— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка… Як ти почуваєшся?

— Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.

— У рідних краях, кажеш?

— Атож. Тут я народився і зріс. Тут я і жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку… До речі, Метр зараз удома?

— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!

— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш — усі ми смертні.

Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про Метрову смерть, однак Інна випередила мене:

— Леопольде („…А ти, Владе, помовч, у мене виник один здогад…“), скажи, як ти опинився в Києві?

— А хіба я не розповідав? Дивно… Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто…

— Це був Київ?

— Так, згодом я дізнався, що це місто називається Київ.

— Ну, а далі що?

Кіт… даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.

— Метр подивився мені в вічі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: „Тепер шукай собі нових господарів“… Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.

— Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.

— Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з’їхав… Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!… Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався… Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.

Інна ствердно кивнула:

— Так, котику, тепер я згадала.

„Що все це означає, дідько б мене вхопив?!“ — озвався я, геть збитий з пантелику.

„Здається, я розумію,“ — спроквола відповіла Інна.

„Ну!“

„Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками…“

— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота, — ти любив Метра?

Той здивовано втупився в неї.

— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р… Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив… До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?

— Ми, — відповів я.

— Ви? То це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.

— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?

— Ясна річ! А що тут такого?

Я з жалем похитав головою:

— Боюся, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.

— Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.

— Сідай, Владе, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі…нь.