Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Може, й хочемо, — сказала Інна. — Але нам не потрібне довге життя під чужу диктовку.

Веліал знову розтяг вуста в пародії на посмішку. Видовище було моторошне й огидне.

— А коротке життя під диктовку вас влаштовує? Якщо ви думаєте, що зараз живете за власною волею, то глибоко помиляєтеся. Від самого народження вами невидимо керували, все ваше життя було розписане наперед, навіть ваша поява на Аґрісі була запланована задовго до того, як ви зробили свої перші кроки. Ви ніколи не знали, що таке вільна воля; ваша свобода була цілковитою ілюзією. Вас забрали в рідних батьків і віддали до рук чужих людей, вам навіть не дозволили самим обрати собі пару — ваше знайомство, ваше кохання і ваш шлюб були ретельно прораховані Метром, цим великим комбінатором людських доль.

— На це нам гріх скаржитися, — вперто відповів я, хоча Веліалові слова, мушу визнати, справили на мене неабияке враження. — Ми з Інною щасливі, що зустріли одне одного. І для нас нітрохи не важить, що наше знайомство було підлаштовано. Та й названих батьків Метр обрав для нас чудових — найкращих, які лишень можуть бути.

— А як тоді ваша вільна воля?

— Ми боротимемося за неї. Більше не станемо танцювати під чиюсь дудку. А ти пропонуєш нам замість однієї неволі іншу, ще гіршу. Ми вже мали справу з твоїми слугами. Ми бачили, на що перетворила їх ця служба.

— Не сперечайтеся з ним, Владиславе, Інно, — втрутилася Сандра. — Ви йому нічого не доведете, лише самі заплутаєтеся. Розмовляти з дияволом — губити свою душу.

Веліал подивився на неї. На відміну від нас, Сандра не стала вдавати з себе незламного борця, а тут-таки опустила погляд і ближче присунулася до мене в пошуках захисту. Інні це геть не сподобалося.

— А з тобою, праведнице, я матиму окрему розмову, — лиховісно пообіцяв він. — Не зараз, а згодом, коли потрапиш до мене. Я вже приготував для тебе тепленьке місце в своїх володіннях. І не сподівайся, що подарую тобі твоє відступництво.

Сандра затремтіла, як осиковий лист, і нишком доторкнулася до персня Бодуена на своєму пальці. Як і все довкола, він був лише ілюзією, породженою нашою уявою, однак його присутність, хай і уявна, давала їй таке ж ілюзорне відчуття захищеності.

Завваживши Сандрин рух, Веліал похитав головою:

— Перстень тебе не врятує. Я міг би забрати тебе просто зараз, але не стану цього робити. Ти проживеш простою смертною весь належний тобі термін; років через двадцять Владислав уже й не гляне в твій бік, а ще за двадцять років ти сама не захочеш дивитися на себе в дзеркало. Та спершу ти ще раз прислужишся мені — народиш для мене слугу. Дитя, яке ти носиш під серцем, було зачате за моїм наказом, і воно належатиме мені. Жодні хитрощі цьому не завадять. Цього разу призначення здійсниться.

Сандра схлипнула й пригорнулася до мене, сховавши обличчя на моїх грудях. Приголомшений почутим, я обійняв дівчину й винувато подивився на Інну. Вона міцно стисла губи, її лице зблідло, а в погляді застиг невимовний біль…

— Бачу, Владиславе, — озвався Веліал після короткої паузи, — ти маєш великі проблеми зі своїми жінками. А з моєю допомогою ти б легко владнав їх. І тобі, Інґо, я б допоміг.

— Обійдемося, — жорстко відрізала Інна. — Ми й самі владнаємо свої проблеми.

— Воля ваша. Та якщо заплутаєтеся, звертайтесь до мене. Буду радий допомогти. — Веліал підвів праву руку й ляснув пальцями. — А тепер я надаю слово іншим. Гадаю, знайомити вас немає потреби.

За його сигналом із-за тієї ж колони вийшло двоє людей. Перший був Сідх у своєму звичайному вбранні з червоного та синього шовку і з зеленим тюрбаном на голові. У другому я з жахом упізнав Женеса — тільки він, як і Сідх, мав набагато молодший вигляд, а замість чорної сутани з каптуром на ньому були довгі криваво-червоні шати — у вбранні він явно мавпував свого господаря. Очі обох чорних чаклунів були такі ж порожні й неживі, як і Веліалові, але я спокійно витримував їхній погляд.

Сандра підвела голову, щоб поглянути, хто до нас завітав, а побачивши Сідха та Женеса, знову притислася обличчям до моїх грудей. Інна підступила до мене впритул; вільною рукою я обняв її гнучку талію. Мабуть, збоку це виглядало кумедно — чоловік, що обіймає дружину та коханку, — але наразі я про це не думав.

Переді мною стояло двоє людей, яких я вбив. Вони цілком заслужили на смерть, я вбив їх, захищаючи себе та своїх близьких, і, якби знадобилось, убив би їх знову. Я не почував з цього приводу ні найменших докорів сумління, проте мені було моторошно дивитися в порожні, неживі очі своїх жертв. Подейкують, що вбиті — винні чи невинні, без різниці, — час від часу приходять до своїх убивць уві сні, щоб ті не забували про скоєне. Як видно, і мене це не оминуло. До того ж, я бачив не простий сон, а сон наяву…