Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Було близько п’ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.

Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з’явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від такого чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час) і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено нявчав, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежить від того, коли повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотів, і продовжував нити.

А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп’ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов’я, євангеліста й апостола Івана.

— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — Та коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то…

Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповідей.

На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м’якому кріслі й безтурботно дрімала.

Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.

— Ну, нарешті!

— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.

Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

…Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю — і лагідні ясно-сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві губки, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком колготок, мало не зомлів.

Певен, на світі є чимало дівчат, які об’єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя…

Коли я трохи оговтався — настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, який він радий знову бачити свою пані.

Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.

Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:

— Не знаю, як віддячити вам…

— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно…

— Ось… — Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там суроґату. — У мене було…

— Та що ви! — я енергійно замахав руками. — Я не можу…

(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)

— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.