Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.

— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.

Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом та Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.

Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не йшлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.

— Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.

Водій опустився на тротуар і гірко заридав.

— Бідолашні діти, — мовив він крізь сльози.

— Чиї? — машинально запитав я.

— Мої. Діти божевільного батька.

Аж це обізвався Леопольд:

— Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся…

Але той не схотів вислухати його слів розради.

— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.

Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.

— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.

— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.

— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.

— Владиславе, — тихо промовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.

— Мені також, котику.

— То даємо драпака?

— Гм… Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.

І ми драпонули — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.

Уже в ліфті Леопольд запитав:

— А що такого дивного знайшли ті роззяви в тролейбусі?

Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ні найменшого враження.

— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої арґументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися… чи то пак — запастися електроенергією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?

— Тільки спочатку, — відповів я. — А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енергія! Хе! Та що ми знаємо про ту енергію? Анічогісінько…

Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й катеґорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд із розумінням поставився до мого бажання й разом з Лаурою подався гуляти на дах.

Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Вочевидь, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.

Отож я знову отримав доступ до Інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп’ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючись винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.

Того дня Інна так і не прийшла. Як з’ясувалося, дівчата з її групи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв’язатися.

Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся й сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку білявку…

Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних аґенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента „CNN“ Леопольд узявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, почергово обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.