Неймовірно довгий ланцюжок нерухомих латок, який згодом одержав назву Головної Маґістралі, було виявлено ще в сиву давнину, за кілька тисяч років до нашої ери. Саме цим ланцюжком у періоди Переселень Народів ішов головний потік міґрації людських племен з Землі, і з плином часу по всій його довжині постали населені Грані; виняток становив лише невеликий відтинок поблизу Основи, де Великі забороняли людям оселятися. А понад три тисячоліття тому на іншому його кінці виникло величезне місто на семи Гранях — Ептойфеліос або Септимундіум, за яким десь через тисячу років закріпилася неофіційна назва Вічне Місто. Відтоді цей ланцюжок латок, що починався лише за два-три дні шляху від прабатьківщини людства, Землі, і, прямою стрілою принизуючи найгустонаселеніші реґіони Граней, закінчувався в найвеличнішому місті світу, став називатися Головною Маґістраллю.
Маґістраль була єдиним трактом, яким охоче користалися не лише звичайні люди, але й усі без винятку чаклуни, навіть наймогутніші. Вона не звивалася, не кружляла, не переходила з площини в площину, а йшла прямо, подібно до шляху, прокладеного досвідченим чаклуном по Трактовій Рівнині. Проте, на відміну від Рівнини, мандрівникам не доводилося їхати дикою місцевістю, до їхніх послуг була широка рівна дорога, численні кінні станції, трактири та гостині двори з усіма вигодами — від смачної, добре приготованої іжі до м’яких і зручних ліжок з чистими простирадлами. Завдяки цьому, шлях від Вічного Міста до зовнішньої межі Забороненої Зони, на який звичайною Рівниною довелося б згаяти понад півроку, по Маґістралі займав удвічі менеше часу, а з появою кілька десятиліть тому залізниці взагалі скоротився до одного-двох місяців, залежно від швидкості потяга. І якщо Священну Імперію часто-густо називали серцем цивілізованих Граней, то Маґістраль, безумовно, була головною кровоносною артерією, що живила це серце…
Потяг трохи вповільнив ходу, і Кристина миттю насторожилася. Що це: вони вже наближаються до Сельти, чи попереду черговий патруль Інквізиції? Перевірки на Маґістралі почалися передучора, і найпершого разу Кристина не на жарт перелякалася, вирішивши, що шукають її. Двоє патрульних інквізиторів, які оглядали ваґон, відразу визнали в ній сильну чаклунку, але затримувати не стали, лише ввічливо поцікавилися, хто вона й куди прямує. Кристина назвала вигадане ім’я і сказала, що їде на Грань Б’юкен, де мешкають її дід та бабуся. Така відповідь цілком задовольнила патрульних, і вони побажали їй щасливої дороги.
Те ж саме з незначними варіаціями відбувалося й при подальших перевірках. Кристина усвідомлювала, що її напевно запам’ятають, і коли виявиться, що вона зникла, пошуки рано чи пізно приведуть на цей дводенний відтинок Маґістралі, де її бачили щонайменше три десятки інквізиторів, яким вона згодовувала казочку про родичів на далекому Б’юкені. Навряд чи цьому завадить те, що після від’їзду з Вічного Міста вона зробила своє волосся кучерявим і перефарбувала його в рудий колір. Залишалося сподіватися, що на той час, коли її почнуть шукати, вона буде вже далеко звідси, і залишений нею слід ні до чого не приведе.
На Кристинину радість, це була не чергова перевірка, а довгоочікувана зупинка на Сельті. Поїзд з’їхав з основого шляху на допоміжну колію і зупинився перед широкою площею, що займала всю сусідню латку. Провідник відчинив двері ваґону, щоб пасажири могли вийти, а для тих, хто збирався їхати далі, але вирішив трохи розім’яти ноги й розвіятися, повідомив, що потяг стоятиме півгодини.
Кристина вийшла однією з останніх, покликала носильника, щоб той узяв її баґаж, і в його супроводі подалася до стоянки місцевих екіпажів. Там вона найняла бричку, яка по короткому трактовому відгалудженню доправила її зі станції Сельта на власне Грань Сельту. Митний догляд виявився пустою формальністю — побачивши в бричці юну дівчину, що мала надто невинний вигляд для контрабандистки, митники навіть не стали ні про що її розпитувати, а просто наказали візнику швидше їхати далі й не затримувати черги.
У місті Вільяреал, столиці Сельти, був ранній вечір. Кристина винайняла номер у невеликому готелі з дещо претензійною назвою „Райські кущі“, і запитала в господаря, чи не зупинявся в нього цими днями чоловік на ім’я Жером Ласлан.
— Атож, панно, маю такого пожильця, — підтвердив господар. — Прибув учора вранці.
— Зараз він у готелі?
— Ні, панно. Години зо дві тому вийшов. Щось йому переказати, коли повернеться?
Читать дальше