Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Беатриса зробила крок. На мить в очах Маркові потьмарилося, відтак його обличчя обвіяло колючим морозним повітрям, і він побачив перед собою безкраю засніжену рівнину, яка простяглась аж ген до самого обрію без єдиного деревця чи бодай кущика. У тьмяному небі світило холодне зимове сонце.

— Вдалося, Марку! — раділа Беатриса. — Вдалося! Я можу йти за слідами мого тіла!

— Ти пройшла крізь Ребро Грані?

— Так. За допомогою шкури. — Вона пощулилася від холоду і щільніше закуталася в лев’ячу шкуру. — Це дуже просто. Треба лише знати, куди йти. А я знаю — я бачу слід. Ходімо швидше, Марку, тут дуже холодно.

Беатриса збиралась була рушити далі, але Марк вчасно зреагував і перехопив контроль над тілом.

— Що ти робиш, Беа? Не гарячкуй. Це надто серйозно, щоб отак стрімголов мчати невідь куди. Треба все гарненько обдумати.

— Але слід…

— Ніде він не подінеться. Протримався два дні, не зникне й за годину. Якщо ми вирішимо вистежувати викрадачку, нам знадобляться їжа, одіж, зброя, дорожнє спорядження, та й кінь не завадить. А зараз у нас, крім шкури та мого костюму, більше нічого немає. Ти навіть меч викинула. Хіба ж так можна, сестричко?

Беатриса вмить охолола.

— Твоя правда, Марку, вибач. Коли я збагнула, чиї це сліди, геть утратила голову. Звичайно, ми маємо все обдумати.

— Ти можеш повернути нас назад?

— Мабуть, зможу.

— То зроби це, — сказав Марк, поступившись їй своїм тілом.

Сестра повернулася в протилежний бік і, зосередившись, зробила два кроки. Вони знов опинилися серед весняної зелені, неподалік від похмурого громаддя напівзруйнованого замку. А поблизу, ніби на замовлення, поскубував травичку вороний кінь — один з тих, що їх Беатриса випустила зі стайні МакҐреґора.

— На щастя, не заблукали, — полегшено мовив Марк; він повернув собі контроль над тілом і обтрусив своє взуття від снігу, поки той не почав танути. — От тепер можемо спокійно обговорити ситуацію.

— А тут нема чого обговорювати? Треба збиратися і йти за слідом. Ми мусимо наздогнати викрадачку.

— І що далі? Допіру ти аж жахалася на думку про зустріч з нею.

— Тоді твоя маґія була заблокована. Тоді ми не мали шкури. І взагалі, були безпорадні. А тепер усе інакше. Тепер ми сильні, ми наздоженемо викрадачку, здолаємо її й заберемо в неї моє тіло.

— І як же ми це зробимо?

— Захопимо її в полон і відведемо до майстра Ільмарсона. А він неодмінно щось придумає.

— А чи не краще спершу вирушити на Торнін? — запропонував Марк. — Я певен, що майстер Ільмарсон особисто допоможе нам у пошуках викрадачки. З ним ми точно вистежимо її.

— Якщо тільки сліди залишаться, — слушно заперечила Беатриса. — А на це годі й сподіватися. Поки ми доберемося Колодязем до Торніна, поки повернемося з підмогою сюди, вони вже зникнуть. І тоді навіть майсер Ільмарсон нічим не зарадить… — Сестрині думки стали благальними. — Марку, дорогенький, зрозумій нарешті, що це мій єдиний шанс повернути своє тіло. Ми мусимо чимшвидше йти за викрадачкою. А звістку про себе надішлемо Колодязем — додому, на Нолан. Напишемо листа, в якому все розповімо і попросимо тата з мамою негайно сповістити й майстра Ільмарсона, й Інквізицію… Ну, прошу тебе, братику!

Марк зітхнув і, створивши нехитрі чари, приманив до себе коня. Той слухняно підійшов і нахилив голову. Хлопець погладив його густу гриву й запитав у сестри:

— Як гадаєш, він годиться для тривалої подорожі?

— То ти згоден? — зраділа Беатриса.

— Згоден, сестричко. Твій план небезпечніший за мій, але він справді дає тобі більше шансів. А заради цього я ладен ризикнути.

— Отже, ходімо збиратися?

— Так, — відповів Марк і взяв за вуздечку коня. — Але спершу я хочу зробити одну річ.

— Яку?

— Змайструвати хреста на Бекину могилку.

Потяг із десятка ваґонів жваво мчав по прокладеній уздовж Головної Маґістралі залізничній колії, наближаючи Кристину до кінцевої мети її півторатижневої подорожі — Грані Сельта. Вона скромно сиділа в кутку свого купе, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, і знудьговано спостерігала, як пропливають за вікном латки різних Граней. Їй, дівчині з інквізиторської родини, був змалку звичний краєвид безмежної Трактової Рівнини, вона сприймала його як належне і не вбачала в ньому нічого вражаючого. Подиву заслуговувала хіба що сама Маґістраль — єдиний у світі прямий трактовий шлях, що вів від Вічного Міста майже до самої Основи без жодного порталу перенаправлення. Це був досі нерозгаданий природний феномен, над яким століттями сушили голови багато поколінь філософів та теологів, проте всі їхні заплутані розумування зрештою зводилися до однієї банальної сентенції: шляхи Господні незбагненні.