Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Марк знову став на сидіння, визирнув з люка і побачив, що голова їхньої колони розвертається. Збагнувши, в чім річ, стали виїздити на зустрічну смугу й подорожні, що перебували віддалік порталу.

— Треба поспішити, щоб не опинитись у самому хвості, — промовив Марк і вже збирався був віддати належні розпорядження кучерові, але Вітольд з хитрою усмішкою зупинив його.

— Стривайте, паничу, нам можна не квапитися. Я вже домовився з майстрами, щоб нас пропустили. Портал-бо працює, просто він трохи розладнався. А якщо нас поверне не туди, майстри нам допоможуть.

Марк та обидві його сестри розгублено втупилися в слугу.

— Це правда? — недовірливо перепитала Беатриса. — Ти домовився з майстрами?

Вітольд поважно кивнув:

— Атож, панночко.

— Але як? — поцікавився Марк. — Пообіцяв їм велику винагороду?

— Ні, паничу, я не мав від вас таких повноважень. Просто сказав одному з майстрів, що супроводжую трьох юних чаклунів, які їдуть на навчання до Торнінської школи і дуже не хочуть запізнитися на початок занять. — Слуга широко посміхнувся. — І уявіть собі: з’ясувалося, що цей майстер також навчався у вашій школі!

Ребека радісно заплескала в долоні. А Марк і Беатриса обмінялися швидкими поглядами й такими ж швидкими думками:

„Оце сюрприз!“

„А головне, приємний сюрприз!“

— Як звати того майстра? — запитав Марк.

— Чи то МакҐеорґ, чи то МакҐреґор. На вигляд йому років сорок, тож він давно закінчив вашу школу. Але запевнив мене, що досі шанує традиції шкільного братерства і охоче допоможе учням своєї альма-матер. Тільки попередив, щоб ми не рушали з місця, поки між нами та порталом залишатиметься інший транспорт.

— Так, звичайно, — погодилася Беатриса. — Це розумна вимога.

Попри Маркові побоювання, чекати довелося не більше ніж півгодини. Коли дорога попереду звільнилася, він віддав наказ кучеру і той неквапно скерував карету до порталу. Піші подорожні, які ще йшли зустрічною смугою, здивовано озиралися на них, але повертати не збирались. Вочевидь, вони вирішили, що якийсь бундючний вельможа надумав виторгувати в майстрів дозвіл на проїзд, і про себе лише кепкували з його наївності — адже всім було відомо про непідкупність служників тракту, які за свою роботу одержували чималу платню і не стали б ризикувати її втратою задля одноразової, хай і значної, винагороди.

Незабаром карета наблизилася до порталу. Наглядач уже прибрав з дороги шлаґбаум і жестом звелів їхати під арку. Цього разу Ребека навіть не стала визирати з карети. Брат мав рацію: після кількох порталів поспіль стрибки Рівнини вже перестали справляти на неї таке сильне враження, як на початку.

По інший бік арки вся дорога до наступного порталу була вже порожня — схоже, тут транспорт і пішоходів завернули трохи раніше. Двоє чоловіків у сіро-блакитній уніформі служби трактових шляхів зустрічали карету при виїзді з-під арки. Один з них, високий шатен років сорока, наказав кучерові зупинитися і з приязною усмішкою на вилицюватому обличчі рушив до правих дверцят.

Марк не став чекати, поки він підійде, а відразу розчахнув дверцята і вибрався з карети. Слідом за ним повиходили й сестри.

— Добридень, пане… — почав був він, але запнувся, бо не знав. Як правильно назвати майстра — МакҐреґором чи МакҐеорґом.

— Анґус МакҐреґор до ваших послуг, — сказав чоловік мідґардською мовою, найпоширенішою в Торнінському архіпелазі, яку тут знали всі освічені люди. Марк і Беатриса взагалі володіли нею досконало, бо викладання в школі велося саме мідґардською; Ребека теж вивчала її змалку. — Отже, ви і є ті самі юні чаклуни?

— Так, пане МакҐреґоре, — відповів Марк, потім назвався сам і представив своїх сестер.

— Дуже мило, дуже мило, — промовив МакҐреґор, і його усмішка стала ще ширшою. — Я досі з теплотою та вдячністю згадую нашу школу. Без неї я б залишився звичайним відуном.

— І вас там навчили ходити Рівниною? — запитала Ребека.

— Авжеж, моя дівчинко. — МакҐреґор підійшов до неї й опустився навпочіпки. — А ти, як я розумію, лише їдеш туди навчатися?

— Так, — кивнула Ребека. — А Марк з Беатрисою вже перейшли до п’ятого класу. За два роки вони стануть справжніми чаклунами.

— Неодмінно стануть, — погодився з нею МакҐреґор. — І ти також станеш. — Він випростався і лагідно погладив її по голівці.

Це ніби стало сиґналом для всіх подальших подій. І навіть не „ніби“ — це точно був сиґнал, оскільки від МакҐреґорового доторку Ребека здригнулася, наче її вжалили, і ноги їй підкосилися. Тієї ж секунди Вітольд, що саме забрався на передок карети і щось говорив кучерові, встромив йому в груди кинджал. Наглядач і другий майстер так само блискавично впоралися з Гансом та Бруно, які, мабуть, і не збагнули, що сталося. А ще двоє чоловіків, що їх ні Марк, ні Беатриса доти не помічали, спритно вигулькнули з-за карети й міцхо схопили обох близнюків за плечі.