Марина Дяченко - Мідний король

— А де малий? — крикнув бакенник. — Клич, хай допомагає!

Розвіяру було видно зі свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.

— А що? — здивувався той. — Утопив ти хлопчиська, чи як?

— Іди! — гукнув старий.

Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.

— Гей, гекса, — гукнув бакенник, — та ти роз’ївся на вільних харчах!

— Іди, іди, — пробуркотів старий.

Бакенник весело крикнув своїм щурам:

— Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!

І поплескотів у напрямку міста.

На сонці залізна бочка розпалилась так, що обпікала долоні. Розвіяр і старий закотили її нагору. Це була непроста робота: Розвіяр не розумів, як раніше старий міг сам з нею вправлятися. Прокотити по дошці, залишити в ямці, перенести дошку вище, підсунути під бочку. Знову перекотити, лишити на уступі, перенести дошку вище… Нарешті бочка стала на своє місце біля підніжжя маяка, старий витягнув чіп і просунув в отвір масний, засалений кінець ґнота.

— Посмажимо рибу сьогодні, — сказав, звертаючись до бочки. — Ти трубочку-бо візьми і паливця відціди… Покажу як.

Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; раніше він усе робив сам, а Розвіяр допомагав як міг і як сам розумів. Розвіяр і здивувався, і побачив у цьому добрий знак.

Старий навчив його відціджувати оливо з бочки (з незвички декілька краплин попало Розвіяру в рот, він з огидою сплюнув). Потому Маяк велів нашкребти солі з каміння, а сам підсмажив рибу на залізному деку, щедро здобрюючи олією і посипаючи сіллю. Коли сонце схилилось і з моря подув прохолодний вітер, Розвіяр і старий, улаштувавшись біля берега, їли смачну, у ніжній скоринці рибу, запивали її дощовою водою і дивилися на Літаюче Місто Мірте.

— Може, ти маг? — спитав старий.

— Я? — Розвіяр здивувався. — Якби я був маг, ходив би по воді!

Далекі бірюзові мости міняли барву, стаючи смарагдовими.

— І пішов би звідси?

— Так.

— Якщо ти не маг, звідки все це знаєш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?

— Ні. Я переписувач книжок.

— Одне другому не шкодить, — завважив старий.

— Хазяїн Агль, — сказав Розвіяр, — мало все волосся в себе не вирвав, коли мене веліли викинути. Я можу за три ночі переписати книгу, що коштує сто імператорських реалів! А він же купив мене за нещасних кілька монет, сам розповідав!

— Себто ти раб?

Розвіяр задумався.

— Не знаю. Тепер хазяїн Агль думає, що я помер, а значить, я вільний…

— Тільки мерці вільні, — старий розтягнув в усмішці чорні засмаглі губи. — Ми обидва мерці, синку. Радій.

Розвіяр відкинувся на плаский теплий камінь і заплющив очі. Смачна вечеря ладно лежала в животі. Старий назвав його «синку», Розвіяр пам’ятав, що й давніше його так називали… Дуже давно…

Можливо, мені сподобається бути мерцем, подумав Розвіяр і задрімав ненадовго — усього лише на декілька хвилин.

А коли він розплющив очі, старий уже стояв, спершись босою ногою об камінь, і дивився на обрій з-під долоні. Напруга була в його позі, у натягу м’язів, навіть у рідкому волоссі та здибленій бороді: перше старий ніколи так не дивився.

— Що там? — спитав Розвіяр.

Невелике судно, гребне, чорне, підійшло дуже близько. Ніколи великий корабель не опинявся так близько від острова — напевно, галера була плоскодонною і не боялася підводного каміння.

Розвіяр за наказом старого сховався в хатці й лежав не рухаючись. Він майже нічого не бачив, зате чув кожне слово.

— Гей! — гукнув з води молодий хрипкуватий голос. — Маяче!

— Чого тобі? — сварливо озвався старий.

— Віддай гексеня. Дуже треба.

Розвіяр замлів під склепінням із мушлі.

— Якого? — гаркнув старий із ненавистю. — Греби звідси до Шуу в дулу!

Людина на кораблі розсміялася:

— Маяче, ти дурень. Баки-Баки обмовився в таверні, не сьогодні-завтра тут буде патруль. А Золотим не подобається, коли їх посилають до Шуу! Давай, мені гребець потрібен, у мене Череваня порснули в плавучій корчмі.

Стало тихо. Сонце сідало в море, Розвіяр не міг його бачити, але за поблисками на воді, за кольором повітря відчував: сонце потонуло рівно наполовину.

Старий мовчав. Плескалися хвилі біля берега.