Марина Дяченко - Мідний король

У трюмі хропли. По палубі хтось пройшов, сонячні смужки в шпаринах погасли і знову зайнялися. Розвіяр міцно зажмурився. Знову, наче не вірячи собі, викликав у пам’яті батькове обличчя… І роздивився — під закритими повіками! — його колючу щоку, залізну сергу в маленькому темному вусі, веселе зелене око…

Жінка! Поряд із ним жінка з чорним волоссям до підлоги. Мати: білі щоки, високі вилиці й темні очі, на шиї намисто зі зміїної шкіри. Батько казав, її вкусила білка. І мати сама перетворилася на білку й утекла до лісу. З тих пір як батько оббігав поля на своїх ходулях, за ним інколи чіплялися білки. Стелилися по землі, одна по одній, і не вистачить пальців, щоб їх злічити. Так розповідав батько, сам Розвіяр ніколи не бачив…

Картинки з’являлися перед очима, як раніше з’являлися букви в книжках. Варто було тільки про щось подумати. Ось і тепер: б’ють у землю дерев’яні копита. Біжить людина на ходулях, а за нею, розпушивши хвости, шлейфом струменять білки… Яскраво-руді, темно-руді, і кольору піску, і кольору вогню, вони схожі на хвилі. На текучі, осяяні сонцем хвилі.

Розвіяр облизнув пересохлі губи. Бочка з водою там, на палубі… Він вибрався з гамака, устав, похитуючись сунувся до сходів, спотикаючись об чиїсь руки, повз усіх, хто сопів і марив уві сні, туди, де був люк у щілястій стелі.

Навкарачки вибрався на палубу. Тут було краще: свіжий вітер, солоні бризки, сонце на воді. Зачерпнув води з бочки, загримів ланцюгом, захлинаючись, випив — один кухоль й одразу другий.

Не хотілося назад у трюм. Розвіяр умостився біля борту, скрутився калачиком, поклавши під голову кулак. Заплющив очі — і знов побачив, як біжать по полю сотні білок.

Його дім згорів. Чужі крики лускали у вухах, мов бульбашки в калюжах. Майже людським голосом ревіло полум’я. Це було далеко після того, як мати стала білкою. А що сталось із батьком? Може, він урятувався з полум’я? Може, він досі живий?

Розвіяр із силою потер обличчя. Що з ним відбувається? Чому він давніше нічого цього не пам’ятав і згадувати не намагався?!

У нього були дім і родина. Стара бабця, батькова мати, розповідала про те, що робилось колись. Про камінного велетня, якого називали «мертвою статуєю»… Давним-давно, ще коли Розвіярів дід не народився, хтось підбив на роздоріжжі камінного велета. Кажуть, великий чарівник підбив. Велетень упав на коліна, повалився на бік, але не вмер до кінця: ще Розвіярова мати, коли була маленька, на власні очі бачила, як статуя піднімає камінні повіки і глядить…

Розвіяр спробував уявити бабчину розповідь, як рядки в книзі, — і не зміг. Вона розповідала, як корчували ліси, як палили їх, відвойовуючи землю для колосків, а погорілі пні приходили ночами до села й витягали з ліжок заснулих людей. Маленький Розвіяр лякався таких розповідей, батько лаявся і казав, що тепер уже, коли людей стало багато, жоден шурпак на таке не зважиться…

І ще бабка розповідала, як у лісі з’явилася Розвіярова мати. Вона ходити не вміла, а їхала на двоногій ящірці верхи. Ящірка потім здохла, хотіли опудало зробити, та опудальник усе зіпсував сп’яну. А дівчинка здорова виявилася, ходити навчилась і бігати, виросла красунею, ну, Розвіярів батько й узяв її за себе…

— Тільки не в Мірте, де кожний раб порахований, — сказав знайомий голос. Розвіяр розклепив повіки.

Біля протилежного борту стояли Арві та його помічник, широкоплечий білястий чоловік на ім’я Лу. Вони розмовляли, чи то не помічаючи Розвіяра, чи то не звертаючи на нього уваги.

— Ти ж знаєш, утеклих у них нема, — продовжував Арві. — Самі рабами не торгують, а наші, з Фер, за ліцензією. На ринку за одного весляра заплатиш, як за півгалери, а найманому теж плати… Та чого там — удало вийшло, воно однаково на користь.

Розвіяр знову заплющив очі. Побачив ящірку завбільшки з людину, що стоїть на двох ногах, і на спині в неї в малесенькому сідлі — дитинка…

— Слухай-но, — сказав глухий голос, напевно, говорив Лу. — Ми добре сходили цього разу. Більше такої фортуни не буде.

— Хочеш зістрибнути? — голос Арві неприємно потоншав, став колючим.

— Ми багаті. Досить, Арві.

Довго тривала мовчанка. Розвіяр майже заснув.

— Востаннє, — сказав Арві. У Розвіяровому півсні його слова розляглися луною: «Востаннє… станнє…»

— Усі так кажуть. А потім їх зжирає ця тварюка. Або бере патруль. Або вони вмирають уже в Мірте з невідомої причини. Не знаю, що гірше.

— Одна шкура — це дім на узбережжі, Лу.

— Ми вже продали півтори шкури. Нам вистачить.