Дмитро Білий - Волонтер

Пам’ятаю, це сталося рано-вранці. Ми знялися з привалу й почали просування. Раптом Раух наказав зупинитися. Виявилося, що ми оточені з усіх боків. Більше двох сотень вершників були розсипані кільцем за триста метрів від нас. Вони не рухалися, наші офіцери приготувалися до оборони. Володимир узяв білий прапор і виїхав назустріч невідомому загону. Від них відокремилися два вершники й під’їхали до Рауха. Вони довго про щось говорили. Потім кудись від’їхали. Минув день, настала ніч. Раух не повертався, наша напруга досягла межі. Я дивилася на офіцерів, розуміючи, куди вони будуть спочатку стріляти, якщо вершники почнуть атакувати. Тільки почало світати, з’явився Раух. Мене вразило його бліде, як у мерця, обличчя. Під’їхавши, нічого не сказав, тільки махнув рукою, і наш загін повільно рушив уперед. Вершники розступилися, даючи дорогу. Раух їхав першим, опустивши голову. Пройшло ще кілька днів, але Раух нічого не розповів ні про те, хто ж оточував нас, ні про те, як йому вдалося домогтися для нас вільного шляху. Здавалося, після цього дня він цілком змінився, замкнувся в собі, майже не розмовляв і їхав, занурений у якісь похмурі думи. Так ніхто й не довідався, що ж сталося з ним. Усі бачили, наскільки він змінився, але ніхто не наважувався запитати, що саме він пережив. Повернулася його тінь. Напевно, ви вже здогадалися, що між нами був зв’язок, але після цього повернення все скінчилося. Здавалося, що його страждання чи жах, що поглинули його з того дня й тієї ночі, поставили між нами нездоланну перешкоду. Одного тільки разу, та й то чи в півсні, чи в маренні, він кілька разів простогнав одне ім’я «Дагоєв» — і все… Це ім’я стало єдиним, що давало мені натяк на те, що там сталося.

Незабаром ми натрапили на великий козацький загін, що відстав від Оренбурзької армії. Разом з козаками ми добралися до якогось містечка, яке було, на щастя, під контролем японських військ. А далі… Далі були звичайні дороги вигнанців. Більше я не бачила нікого з тих людей, з якими ми пройшли той божевільний похід. І от учора, Господи, невже це було всього лише тільки вчора, я знову зустріла його. І знову почався цей жах…

Ольга замовкла. Тільки зараз я відчув невимовну самотність, яка охоплювала цю жінку. Я розумів, що її розповідь була звернена не тільки до мене, і навіть не стільки до мене, скільки до свого душевного болю, що його відчувала Ольга. Поглянув на годинник. Підходив час мого чергування.

— Прийшла моя черга охороняти наш табір, та й вам треба відпочити, — сказав я, звично перевіряючи наявність патронів у барабані револьвера.

— Вибачте, осавуле, що через мене ви не змогли поспати.

— Нічого, на посту відісплюся, добраніч, Ольго, — промовив я й пішов до місця, де мав бути Раух, роздумуючи над почутим.

Чергування своє я провів, вдивляючись у нічну пітьму й міркуючи над розповіддю Ольги. Раух, здавалося, відчув мій стан, але нічого не сказав.

Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.

Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на рівнину для розвідки. Через день мали закінчитися наші убогі припаси, а на ягодах, зрозуміло, довго не протягнеш, до того ж на нас щохвилини могли натрапити збройні загони, в існуванні яких ми переконалися зранку.

Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.

— Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, — засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.

Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.

Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.