Дмитро Білий - Волонтер

Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.

Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.

Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.

Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.

Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.

Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.

Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.

Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно — буквально — не було б мертвим.

Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне — десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.

Мені доводилося бачити багато вбитих. За ці роки я часто бачив мертвих людей — загиблих у бою, розстріляних і повішених, замерзлих, померлих від голоду, від хвороб.

Але ці люди вмерли від страху.

Обличчя їх були викривлені невимовним, диким жахом. Обличчя чоловіків, старих, жінок і дітей. Судячи зі ступеня розкладання трупів, усі вони умерли кілька днів тому. Якщо ви хочете одержати уявлення про те, який був вираз їхніх облич, подивіться картину Верещагіна «Апофеоз війни». Я бачив колись цю картину і все життя думав, що тільки черепи можуть передати всесвітній жах. У цю хвилину я зрозумів, наскільки помилявся.

Обернувся до Ольги.

— Вам краще не дивитися, — тихо сказав я, розуміючи, що вона ось-ось знепритомніє. Ольга, з останніх сил утримуючись у сідлі, дістала хустку і приклала її до обличчя.

Вирази лиць цих покручених жахливими судомами тіл назавжди викарбували в моїй свідомості нову, досі невідому для мене грань між минулим уявленням про реальність і майбутніми нескінченними нічними кошмарами.

Поселення, судячи з усього, було досить великим, нараховувало більше сотні будинків, віддалік я побачив гострий дах буддистського храму. Ми просувалися вулицею мертвих, і цей жах продовжувався, аж поки ми виїхали на центральний майдан села.

На площі лежало з десять мертвих тіл — над чорними калюжами засохлої крові вилися хмари мух. Це були трупи чоловіків, деякі стискали в руках сокири й коси. Тіла їх були покалічені, начебто всі вони потрапили в жорна чи під гігантські леза. Усюди валялися відрізані чи вирвані кінцівки. Я побачив кілька тіл, буквально розірваних навпіл.

Обличчя Імамури залишалося наче спокійним, солдати тривожно оглядалися, один з інженерів-топографів, схилившись, натужно блював. Я відчув, як і мені в голові запаморочилося. На мить у очах усе стемніло. Захотілося пришпорити коня і швидше вискочити з проклятого поселення.

Імамура під’їхав до краю майдану й натягнув поводи, про щось роздумуючи.

І тоді почалося…

Першим загинув кулеметник. Я побачив, як на спині в нього, між лопатками, раптово утворилася велика рвана діра. Він відкинувся на спину коня, закидаючи голову. Повільно, дуже повільно його кулемет падав на землю, а коли впав, і пил піднявся маленькими фонтанчиками довкола нього, я почув сухий звук пострілу.