Дмитро Білий - Волонтер

Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.

Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.

— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.

— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.

За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.

Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою ясністю зрозумів, що, тільки-но оголю лезо, пролунає залп. При світлі вогню напружені обличчя китайців, що стояли навпроти нас, схожі були на виліплені з воску маски. Я повільно видихнув, і цей видих заповнив увесь світ. Видихнув і витяг шашку…

…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.

На секунду він підскочив до нас і, стримуючи здибленого коня, оглушливо гаркнув:

— Вашбродь, їдемо в степ, давай за нами! — і, ляснувши по крупу жеребця закривавленою шашкою, блискавкою метнувся разом зі своєю півсотнею в чорну ніч. Під час цього короткого бою Багуляк і Ван уже встигли казна-звідки привести наших коней. Раух стрибнув на свого й підхопив, саджаючи перед собою, Ольгу.

За мить ми мчали степом, сподіваючись, що не відірвемося від півсотні, що неслася попереду. За нашою спиною чулися постріли і крики.

Ми неслися за козачою півсотнею. Тобто могли тільки сподіватися, що скеровуємо наших коней у правильному напрямку: попереду чули глухий тупіт копит по степу й вірили, що встигаємо за козаками. Тоді ми ще не знали, що кавалерія червоних (кілька тисяч кіннотників з допотопними мечами) спробувала перерізати шлях відступу уссурійцям. Тільки можу здогадуватися, що відбулося з червоною китайською кавалерією, але думаю, що козаки поскакали далі і що ми, намагаючись визначити шлях півсотні, залишилися одні.