Дмитро Білий - Волонтер

Закінчивши свою тираду, Ван рішуче попросив Рауха звільнити його від нічних чергувань, обґрунтувавши це тим, що місцеві демони в першу чергу будуть переслідувати саме його, Вана, хоча він і сяньцзинець, а вже потім нас, тому що всі білі теж належать до різновиду привидів, але набагато більш безпомічного, ніж справжні. Закінчивши цю тривалу тираду, Ван питально уп’явся в ротмістра. Багуляк уважно вислухав цей монолог і потайки кілька разів швидко перехрестився.

Я кілька хвилин роздумував, чи сміятися мені над цими байками, але нічна пітьма вже накрила верхівки дерев. Гори, здавалося, спохмурніли і зрушилися навколо нас, і вся місцевість невпізнанно змінилася. Будь-яке бажання глузувати із забобонів Вана у мене зникло, й отут почув голос Рауха:

— Добре, Ване, відсипайся, але на світанку — на пост.

Я розтягся на своєму ложі з соснових гілок. Думки про події минулої ночі не давали мені заснути. Та й розповіді ординарця не залишали мою уяву. Відчуття гострої небезпеки, приглушене коротким нічним боєм і нашою втечею, охопило мене. Раптом усвідомив, що мій страх викликаний насамперед думками про Ольгу. Відверто кажучи, я зрозумів, що вперше зустрів жінку, яка викликала в мені почуття замилування, але в той же час я боявся, що не зможу захистити її.

— Осавуле, ви не спите? — почув тихий голос Ольги, у якому читалося не питання, а швидше ствердження. Я піднявся на ліктях. Галявина була освітлена примарним місячним сяйвом, у небі густо мерехтіли зірки. Ольга сиділа, тулячись спиною до дерева, обхопивши коліна руками. У її голосі було щось заворожливе.

— Важко заснути після таких бурхливих пригод, — відповів я.

— Якби мені років вісім тому сказали, що коли-небудь я буду сидіти в Маньчжурії й міркувати про те, чи є в нас шанси дожити до світанку… — Ольга замовкла.

— Іноді думаю, що наші долі визначаються книгами, які ми читаємо.

— І яка ж книга визначила вашу долю? — запитала Ольга.

— Цю книгу я залишив минулої ночі, хоча не розлучався з нею вже років п’ять. Одну стару книгу, написану сліпим мандрівником, у якій були визначені долі всіх наступних книг і людей. На щастя, я закінчив реальне училище, і тому інтерес до неї мені на уроках грецької відбити не змогли.

— І це книга про одного воїна й мандрівника, що все намагається повернутися додому, — у голосі Ольги я почув розпач.

— Будь-яка подорож завершується. Питання тільки в тому, наскільки довго ця подорож триватиме.

— Але в кожного є своя Ітака.

— Чесно кажучи, Ольго, мене захопила ваша сміливість.

— А на що ви чекали, що буде нескінченна істерика салонної дамочки? — Ольга замовкла, потім сумно додала: — Просто я вже давно втомилася боятися.

Будь-яке випробування, пережите разом, надзвичайно швидко зближує людей. Мені здавалося, що знаю цю жінку цілу вічність. Від неї йшла якась спокійна й у той же час ніжна сила. Я мимоволі зітхнув і несподівано для себе сказав:

— А ми, чоловіки, так і не змогли вберегти вас від лих, хоча, мабуть, усі ці роки ми за вас і боролися.

Я більше відчув, ніж побачив, що Ольга посміхнулася:

— Лицарі будуть завжди, тільки лицарі завжди самотні.

Я промовчав. Подумав про ротмістра й запитав:

— Ольго, вибачите за безтактне питання, ви давно знаєте Рауха?

Запала тиша. Я вже пошкодував про своє питання, коли жінка заговорила, і її розповідь змусила мене зрозуміти, що таємниця, яку я відчував у Раухові, починає й мене втягувати у свою темну безодню…

— Ми познайомилися тоді, у 1921 році в Чугучаці. Мій чоловік, полковник, загинув під час відступу залишків каппелівського полку. Кілька офіцерів-каппелівців, серед яких був і Володимир, намагалися врятувати офіцерські родини при переході в Чугучак. Раух командував цим невеликим загоном. Ми всі тоді думали, що врятувалися, але коли червоні почали підходити до міста, а кілька наших таборів були вирізані китайцями, нас охопила справжня паніка. Тільки завдяки волі Рауха ми змогли зберегти хоч якусь організованість… А потім почався цей моторошний похід. Уже через два тижні наша армія нагадувала величезну колону примар, що йде степом. Обоз із жінками й дітьми був у середині колони. Нескінченні бої й постійне очікування смерті. Нестерпно було бачити, як умирають від голоду і спраги діти. Та більше за все ми боялися потрапити в руки китайців чи червоних живими. Раух сказав мені, що дав наказ своїм офіцерам, якщо ситуація виявиться безвихідною, перестріляти нас. Про це знала тільки я, але це мене заспокоювало. Чи не правда, дивовижно? Наприкінці жовтня ті, хто ще був живий, потрапили в оточення. Кільце червоних ще не замкнулося, але продовжувати похід ні в кого не залишалося сил. Тоді Володимир зібрав офіцерів — їх залишилося не більш як п’ятнадцять чоловік — і жінок з родин каппелівців. Ми завжди трималися разом. Він сказав, що в нас є тільки два виходи: умерти відразу чи спробувати врятуватися, відколовшись від інших, і піти в степ. Я не знаю, на що він розраховував, але ми всі вірили йому, і він став для нас символом віри. Як я вже сказала, офіцерів було чоловік п’ятнадцять і щось близько тридцяти жінок і дітей. Уночі ми, залишивши основну частину, пішли в степ. До цього деякі бойові загони, починаючи з вересня, пішли від нас. Але це були козаки, офіцери, не зв’язані обозом. Зараз я розумію, що цей відчайдушний крок був самогубством, але наш розпач не мав ані меж, ані місця для здорового глузду… Утім, усі вже давно забули про те, що таке здоровий глузд… Спочатку пощастило. Ми змогли за кілька днів відійти досить далеко. У тому безкрайньому степу нам здавалося, що ми залишилися одні в цілому світі. З’явилася якась надія. Однак наші сподівання в одну мить розлетілися.