Наталя Тисовська - Останній шаман

— От і добре. Спочатку в банк, а потім, — Вальтер Тадейович обернув усміхнене обличчя до Ліни, — Ліночку завезеш у Рябокінь.

— Це що за рябий кінь такий? — вирячив очі Юрась Булочка.

— Рябокінь — це районне містечко. Там, де головного лікаря вколошкали. Ясно?

— Ясніше не буває… — Юрась глипнув на Ліну невдоволено. — Знову її везти? Все, вихідним можна сказати «прощавай»…

Ліна, виваливши на стіл половину бебехів, віднайшла брунатну помаду й товстим шаром змастила вуста. Вона хотіла змахнути всі речі зі столу знову собі в сумку, коли погляд її упав на гребінець із виламаним зубчиком. Ліна покрутила його в руках, а тоді через усю кімнату пожбурила у відро для сміття.

— Один-нуль на користь відра, — повідомив журналіст, відповідальний у даний момент за кавоварку, коли гребінець приземлився за двадцять сантиметрів од відра.

— Поїхали, — кивнула Ліна Юрасеві Булочці, зашпилюючи дублянку.

— Вона й у банк зі мною? — спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича.

— І в банк, Юрасику, і в банк, — відповів шеф, хитро звужуючи очі. — Ви тепер — одне ціле: ниточка з голочкою.

— В готелі можна поселитися окремо?

— Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу.

Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича:

— Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті — ну, я про вбивство в районній лікарні, — схоже, щось настирливо шукали…

Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком.

— А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси!

Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла.

— От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? — запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо:

— Лишися мене!

— Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав?

— Ниє й ниє, набрид до сказу! — розтулила білі губи нявка. — Я чим винна?

— Той старий чоловік… Якби не ми… Якби не ця твоя ідея…

— А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується?

— Він… я тобі зараз скажу, яким боком! Він… просто безпосередньо стосується! Він…

Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі.

— Ляж! — шикнула на нього нявка.

— Чого ти?

— Ляж спершу, бовдуре!

Хованець нарешті випростався на землі, на чорній прогалині у снігу, зливаючися з нею кольором. Десь удалині вчувався приглушений тріск гілля, але хованцю ніяк не вдавалося вловити, з якого саме боку долинає звук.

— Кого ти побачила? — тихо запитав він у нявки, не підводячи голови.

— А гляди вперед і трохи праворуч… Бачиш двох чорних, червонопиких?

Висунувши тонкого носика з-за стовбура, нявка кивнула в невідомому напрямку. Гілля тріщало тихше й тихше. Двоє, про яких торочила нявка, віддалялися. Хованець, що він так і не спромігся нікого розгледіти, запитав:

— Хто вони?

— Опирі.

— То чого ти перелякалась?

— Вони йдуть від того чоловіка…

— Як ти знаєш? — спитав хованець.

— Я це чую… І до кого йдуть — теж чую…

— До кого ж?

— До жінки, — мовила нявка, мерзлякувато обіймаючи себе руками. — Нам треба за ними…

— Навіщо?

— Я знаю, що треба… Ходім.

І вона перша почала продиратися крізь хащі. Дзвінке гілля, здавалося, проходило крізь неї, навіть сорочки не чіпляло, та хованця, який понуро шкандибав позаду, покручені пальці кущів смикали боляче й безжально.

Одразу за лісом починалася перша вулиця містечка, зовсім безлюдна. Випірнувши з-за дерев, нявка й хованець ступили на розбиту асфальтову дорогу, вкриту сніжним місивом, і рушили в напрямку одноповерхової хати під низьким пласким дахом. Двоє чорних, не озирнувшись, зникли за замкненими дверима хати.