Наталя Тисовська - Останній шаман

— Я випишу, — і він підсунув до себе бланк рецепту.

Жінка квапливо підвелася й попростувала до виходу. На порозі, торкнувшись долонею ручки дверей, вона завагалася й повернула голову до лікаря.

— До побачення, — сказала вона.

— Бувай, Мар’яно.

Двері відчинились і зачинились, і лікар провів очима довгі міцні пальці, що затрималися на лутці. Він посидів хвилин десять, про щось розмірковуючи, тоді навіщось зняв зі стіни старий шаманський бубон, покрутив його у руках, повісив на місце. Почав ладнатися додому.

Двері відхилилися без стуку. Лікар підвів голову від «дипломату», в якому щезли папери зі столу, і глянув на непроханих гостей. Обидва вони вдягнені були в чорні довгі пальта з великими плечима реглан, зі стоячим комірцем, обидва в чорних шкіряних рукавичках. Темно-русяве волосся, стрижене дуже коротко, темні холодні очі на червоних від зимового холодного вітру — аж занадто червоних — обличчях. Всією своєю статурою, виразом недобрих очей вони схожі були, як брати. — Я вас слухаю? — мовив лікар сухо.

— Диск де?

Лікар стенув плечима. Він змучився, не міг більше боротися. Стільки разів виживав — у прямому значенні цього слова — за своє життя, що тепер просто не лишилося сил. Господар кабінету повернувся спиною до прибульців і заплющив очі.

Двоє защепнули клямку на дверях і підійшли до нього впритул.

— Диск де? — повторив перший. Потім кинув другому: — Пошукай тут.

Той відчинив шафу, вивалив із неї папери, касети, якісь коробочки, книжки. Так само висипав вміст усіх шухлядок письмового столу.

Лікар не рухався, не обізвавсь і словом — думав про жінку, яка щойно пішла від нього. Він жалкував, що ніколи їй так і не подякував за все, що вона зробила для нього. Вона була єдиною людиною, до якої можна прийти серед ночі, а вона, слова не мовивши, відступила б від порогу, пускаючи в хату, і зробила би все, що її попросиш.

Не знімаючи рукавичок, непрохані вечірні гості робили свою справу швидко й обізнано. Розпороли крісло, потім лікарняну отоманку, зірвали з підлоги килим і простукали старий, розсохлий паркет, відсунули шафу з її звичного місця, навіть зірвали фіранки з вікна — хоча навіщо їм фіранки? Скоро обшукали лікаря, видобувши з його кишень паспорт, ключі від помешкання, біло-синю пачку дешевих цигарок, запальничку. Не пропустили жодного сантиметра кабінету. Врешті вони мали змиритися з поразкою.

— Диск де?

Били його довго й зі знанням справи. Він мовчав, ніби перенісся раптом на двадцять років тому, коли його били часто і зі знанням справи. Знав, які саме удари ідуть один за одним, був готовий до кожного з них, і його тільки час од часу дивувало, наскільки їхні рухи передбачувані. Лікар не чинив спротиву: у свої шістдесят років він виглядав на сімдесят, і тіло його дедалі менше слухалося господаря.

Нарешті двоє зупинились і знову всадовили лікаря в крісло. На тілі його не було ні крові, ні видимих ушкоджень, але він знав, як стікає кров’ю зсередини. Кожен орган болів, ніби в нього забили цвяшок. Тільки навіть ті рани загоюються, це він теж знав. Життя і смерть тотожні одне одному, — вчив його колись якутський шаман Мічилла. Злиття життя й смерті — єдиний шлях бути з самим собою…

— Диск де?

Лікар дивився на них широко розплющеними пустими очима, стуливши щільно вуста. Сам відчував, які напружені, стягнені в нитку його зморшкуваті вуста, які вони білі й сухі. Чому, чому він не встиг подякувати єдиній людині, котра лишилася йому вірною? Колись він, неофіт, крізь біль тіла повернув у непам’ять усе минуле життя. Після посвячення він, мов немовля, мусив навчитися наново ходити, говорити, ковтати їжу. Більше не впізнавав власного імені — як і того другого імені, яке мав би пам’ятати краще за своє… І тепер він не встигає сплатити старий рахунок! Мати-Хижа-Птиця, простягни мені своє крило!

На нього дивилася цівка пістолета з накрученим на неї глушником.

— Іди ти під три чорти, — повільно сказав він до неї.

Якщо ви, читачу, гадаєте, що життя застигло в невеличкій районній лікарні, де підтята нічними жахами немолода вже жінка на ім’я Мар’яна вимолює допомогу у свого лікаря, а лікар сидить за письмовим столом, розширивши незрячі очі й міцно стуливши вуста, ви не знаєте життя! Так, зима, зима, навіть сніг притрусив сірі українські дороги, навіть мороз упав на спустошену, приспану землю, але життя вирує!

Редакція газети «Речовий доказ» розташована була у вузенькому провулочку на київських пагорбах, що колись пишалися своїм статусом над Подолом, і тому кожна зима ознаменовувалася льодяною гіркою просто на підході до редакції. Що тільки не робив двірник: і піском посипав, і сіллю, — та на ранок гірка блищала льодяною корою, як нічого й не було. «Раніше впадеш — раніше план на зиму виконаєш», — говорили співробітники, злітаючи на тому місці, що найбільше до цього придатне, з гірки й — де ті гальма! — влітаючи в розчахнуті двері редакції.