Наталя Тисовська - Останній шаман

— Песик лишився живий…

— Тим паче. їдь. Це цікавий матеріал. Він був цікавою людиною. Кажуть, сидів із сімдесят третього року…

Ліна потроху переймається запалом редактора. Спеціальність, на яку Ліна вступила в аспірантуру, — політологія, тому всі свої журналістські матеріали вона обов’язково підводить під яке-небудь політичне питання — щоб читач не надто розслаблявся.

Вона з глухим «гух» викидає на стіл чорну сумку на довгому ремінці і починає хапливо ховати в неї чотирнадцять різноманітних ручок, вісім олівців, диктофон, що вже на ладан дихає, кілька касет, комп’ютерні дискети, блокнот — розхристаний і з величезною плямою від кави на обкладинці, з написом унизу: «Тобі подарував блокнот в надії на… А вийшло — от!..», помаду брунатного кольору, не зовсім чисте дзеркальце, чорний мобільний телефон — ув окреме відділення, під змійку, пляшку води: без води вона не житиме, а на самий верх — гребінець із виламаним зубчиком.

У цей час у кімнаті розгоряється щоденна війна за кавоварку. Справа в тім, що перша година добігає кінця, і голодні журналісти, клацаючи зубами, поглинають нехитрі свої бутерброди, але кава!.. Кавоварка розрахована рівно на одне горнятко. Над столиком, на якому стоїть кавоварка, вивішений перелік прізвищ у чіткому порядку: на отримання кави введено віковий ценз. Вальтер Тадейович, найстарший працівник у кімнаті — як за віком, так і за посадою, — вже давно напився кави й відкинувсь у кріслі, спостерігаючи у вікно метушню горобців, його заступник сьогодні на виїзді (запалення хитрості), тож не претендував на законом йому поставлену кружку кави, і черга скоротилася на одну людину, але решта журналістів, стріпуючи ніздрями, вдихали запах свіжозвареної кави і готові були одне одному горлянку перегризти за гарячу, темну, пінну, гірку, запашну рідину. Що казати про Юрася Булочку, який у переліку стояв безнадійно останнім!

Двадцятидвохрічний випускник журфаку, з вічним блиском в очах і плямистим рум’янцем на щоках, Юрась Булочка щодня скаржився Господу на свою нелегку долю. Мало того, що в переліку, на безрік приклеєному над столиком із кавоваркою, він значився останнім; він був останнім, коли роздавали пухкі конверти з зарплатнею; він був останнім, коли Вальтер Тадейович приносив два запрошення на виставку «Сорок обертів», де «Українська з перцем» презентувала новий товстостінний штоф — мов із козацьких часів, «Столична» — баскетбольні змагання, а «Калганівка», як завжди, красунь-дівчаток у майже невидимих сукнях; він був останнім у черзі на презентації, відкриття, ювілеї, творчі вечори — всюди, де пахло смачненьким або, ще краще, міцненьким. Ніколи не щастило Юрасеві Булочці: першим він був лише в черзі на скорочення штатів, чим неодноразово погрожував колективу Вальтер Тадейович, коли в черговий раз зранку знаходив під своїм столом пусті пляшки від пива «Оболонь».

— Люди, майте милосердя! — молитовне зводив очі Юрась Булочка. — Мені в банк на інтерв’ю треба за півгодини! Тобто, бути вже там за півгодини. Дайте кави, перш ніж віддасте мене на поталу фінансовим акулам!

— Геть від столу, — шипіли старші колеги. — В гастрономі кава без обмежень.

— Люди, хоч ковточок! Вмираю від спраги! Чуєте, як хрипить у горлі? Може, останні хвилини мого життя тануть, і нема до кого прихилитись у такий момент!

Ліна, повісивши сумку собі на плече й запхнувши одну руку в рукав зеленої дублянки, підскочила до столика з кавою.

— Скоро, скоро дайте сьорбнути. Кримінальна хроніка чекати не може.

Черга миттєво розступилася.

— Лійочко, сонечко, секундочку…

І враз у вільному фаянсовому горнятку, що мало форму миші з довжезним носом і чорною пимпочкою на самому його кінці, завирувала кавова ріка.

— Люди! Благодійники ви мої! — вибухнув розпачем Юрась Булочка. — А що ж я? Про мене ви подумали?

— Потім, потім! — махнула рукою Ліна. — На мене мертвяк чекає…

І Ліна, з четвертого разу потрапивши лівою рукою в другий рукав дублянки, підскочила до столу Вальтера Тадейовича.

— Шеф, яка машина вільна? Чим я їду?

— А нема нічого вільного. Тільки Юрасик. Ю-ра-си-ку! — покликав Вальтер Тадейович. — А йди-но сюди, голубе.

Юрась Булочка, на мить відвернувши гострого носа від запашної кави, подивився на начальство.

— Ну? — похмуро спитав він, не очікуючи нічого доброго від солодкого голосу шефа.

— Ти статтю про козятинську мафію здав?

— Ну?

— Який матеріал зараз пишеш?

— В банк їду. Замовна стаття.