Галина Пагутяк - Урізька готика

— Ні, - сказав фотограф.

— Що, ні?

— Ти не міг би ці світлини взяти з собою, Влодку, поки ходитимеш по селі?

— Чому?

— Не питай чому. Можливо, се — абсурд, але моя інтуїція рідко мене підводить. Камеру я віддам Регінці, хай потримає у себе. То — дорога річ.

— Ти думаєш, що Лейба?

— Лейба вчинить те, що накажуть. Скільки би єврей не жив на селі, ніколи не стане там цілком за свого.

…Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час. Здавалось, рухаються лише краплі води, що скапували з дерев, і фотограф Юліан. Він подумав, що яким би химерним і заплутаним не виглядало його пересування, насправді все життя він рухався із Заходу на Схід, і ніколи — у протилежному напрямі. Більша частина людськості натомість рухалася зі Сходу на Захід, але в містичному значенні. Хоча порівнювати отих нещасних істот, котрі знищують усе на своєму шляху, з Сонцем, було б не дуже гарно. Юліан весною збирався далі мандрувати цим краєм, що лише в позаісторичному й географічному сенсі складав цілість, а насправді був розділений недоброю політичною волею з незапам’ятних часів. Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє. Усе це він довідався не з книжок, а з вуст учених людей, котрим се боліло. Та вони, аби існувати, мусили вести подвійне життя. Тому не довіряв їм цілком: хто зраджує в діях, той зрадить і в помислах.

Йшов через село з відчуттям того, що воно його відпускає: одна хата, друга… І грубо тесаний Христос, прибитий іржавими цвяхами, теж його відпустив. Тому з кожним кроком Юліану ставало легше. Він збирався провести час у священика з приємністю, не обтяжуючи ані того доброго старого чоловіка, ані себе. Отець Антоній вийшов йому назустріч і посміхнувся, що трохи скрасило враження від похмурого виду кульгавого слуги. Однак священик виглядав зле, ніби постарів літ на десять.

Юліан широко посміхнувся:

— А я, отче, приніс готові світлини!

— То добре, — відказав священик. — Я вже думав, вони вам не вдалися, абощо.

— Дещо справді не вдалося. Може, подивитеся?

— Аякже! З превеликою охотою. Прошу заходити. Гарасю, як там у нас із обідом?

— Ще трохи треба зачекати, єгомость, — буркнув слуга.

— Візьми в пана Юліана пальто й повісь коло печі… У мене тепло, дякувати Богу. Я хтів по обіді йти до одного чоловіка, що їде з малолітнім сином до Америки, то підемо разом у долішній кінець. Якось нам не щастить поговорити. То він мене чекає, то я — його. А ще ті нещастя…

Слухаючи його, Юліан розкладав на столі знимки. Священик начепив на ніс окуляри і став приглядатися до них, так, ніби то була газета з дрібними буквами. Брав до рук одну, другу і швидко випускав з рук. Юліана огортав усе більший неспокій. Нарешті єгомость вигукнув дрижачим голосом:

— Але ж то було не так!

— Перепрошую, але на світлинах усе виглядає трохи не таким, як його бачать людські очі. То є інша реальність, — м’яко відказав фотограф.

— Думаєте, я ніколи не бачив світлин? І не знаю, що одна реальність не може так різнитись від іншої. Се… — вхопився священик за горло, ніби щось його дусило, — фотографував сам диявол !

Юліана, безперечно, вразили ці слова, але він боявся більше, щоб така бурхлива реакція не стала фатальною для старого чоловіка. Тому він швиденько перехрестився, як умів. Богові, мабуть, се було приємно бачити.

— Отче, отче, вспокійтеся! Камера — се лиш машина, а я — звичайний чоловік. Давайте подивимось разом… От, бачите, коло дзвіниці три хлопчики. Знаєте, чиї вони?

Священик кивнув.

— А ось мій товариш Влодко розказує людям про Америку. Він у ній просто залюблений, і щиро вірить у те, що говорить. А се — роздоріжжя. Пам’ятаєте, як у неділю було ясно й тепло? Хіба ви не впізнаєте свого Урожа?

Отець Антоній тицьнув пальцем у купу світлин:

— Я не про се…

— Добре, дивимось далі… Ось молоде подружжя усміхається до вас. А се стара бабця виходить з церкви. Які характерні типи!

— Я знаю, про що кажу! — обірвав його священик. — Видите, де я стою з хлопцем? Ви нас двох фотографували. Звідки узявся той третій, що поклав нам руки на плечі?

Дійсно, позад священика і хлопця-підлітка стояв якийсь чоловік з круглим повним лицем, і якоюсь недоброю посмішкою. Він порушував композицію, і Юліан, як професіонал, ніколи б не розставив клієнтів таким чином. Дійсно, звідки взявся третій?

— Хто сей чоловік, отче?

— Вуйко хлопця, Митро з Нагуєвич. Річ у тім, що він помер у неділю перед обідом і ніяк не міг опинитись в Урожі!