Галина Пагутяк - Урізька готика

На разі, скінчив з тим… Чувся трохи неспокійно і мав велику охоту швидше поїхати звідси. Побачив, як священик вертається з саду, й іде до брами, повільно, ніби зовсім вичерпаний тривалою бесідою. Туман геть осів, і було видно, як пан Болеслав стоїть на березі ставка, засипаного опалим листям, дурна примха графині, бо нащо рити на горі яму, коли внизу тече ріка?

Зближався час обіду. Пан урядник попрощався з управителем і вийшов за браму, де його чекав візок. Трохи далі люди обступили священика, й запізно зауважили урядника, котрий уже від’їхав. У глибині душі поліцейський вважав, що до цієї справи слід підходити помалу й дуже обережно. Та навряд чи так вийде. Його гнітило оте недобре місце. Дім наче за якісь гріхи поволі западався в землю, покривлені липи обсіли ворони і зчинили галас, як візок минав церкву. Коли в’їхали на міст, урядника охопила тривога: здавалося, міст ніколи так не хитався. Найменша необачність — і коні зірвуться у воду. Розігрітий мозок видав йому картину: чиясь рука виправляє мертві обличчя, стираючи з них риси страху.

— Але мотив? Мотив? — прошептав побілілими устами урядник.

Та лиш тільки переїхав міст, постановив собі викинути з голови усю містику, й поїхав до Підбужа рівною дорогою серед спорожнілих полів.

Роботи видалось забагато, бо усе ще тривав весільний сезон. Найперше Юліан зробив світлини із трупом вчителя і поніс їх до поліції. Там почув про ще одну трагедію в Урожі: загадкову смерть ключниці й дворецького. Випадково почув, але, зауваживши його інтерес до цієї справи, вусатий інспектор швиденько випровадив фотографа за двері. Юліан устиг спитати:

— А пан Болеслав… не виїхав?

— Пан з ним знайомий?

— Не мав честі.

Урядник моргнув до свого колеги, що марудився з якоюсь писаниною:

— Кажуть, що він навіть не шляхтич!

Його зарозумілість і грубість не сподобалась фотографу. Він міг би прислужитися слідству. На світлині чітко було видно рівні краї рани. Кілок не міг би такого зробити. Подумав, що якесь чуття випровадило його самого з Урожа. Але слід попередити Влодка, аби не був таким безпечним.

Ноги понесли Юліана на ринок. Не був базарний день, тому жодного знайомого обличчя з Урожа він не побачив. Але блукаючи поміж возів, жебраків, служниць, що закупляли різний харч, він дав лад своїм збуреним думкам. Треба зробити до завтра хоча б частину світлин, аби мати причину поїхати до Урожа. Згадав, як стояв на горі ще кілька днів тому, наче велетень і напівбог, і як відкинув се, завстидавшись власного марнославства. Щоб відірватись від цієї гарячої тремтячої плоті, котра зветься життям, треба пізнати її до кінця, як пізнають жінку. Відчути пересичення, навіть обридження, зате легше буде піти.

Тиша в панськім домі настала одразу по тому, як від’їхав урядник, наче обвалилась гора, знищивши усі звуки. Пан Болеслав пішов до себе. У лампі бракувало нафти, піч була порожня. Він спершу того не зауважив, а потім уже стемніло. Знайшов кілька свічок, приніс дров із передпокою і взявся розпалювати. За тією справою застав його управитель, котрий приніс ще дров.

— Пан не мусив цього робити. Перепрошую, що не нагадав слугам. Але вони геть зденервовані. Ніхто не хоче ночувати в передпокої… Я принесу панові щось повечеряти, і сам посиджу ніч.

— Дякую, у цьому немає потреби. Принесіть, якщо можна, гербати, — тихо попросив Болеслав. Його лихоманило, і дуже боліла голова.

— Пан мусить дбати про себе. Лягайте в постіль, добре вкрийтеся, поки тут нагріється. Завтра я знайду когось, хто би вам прислуговував.

— Дякую.

Пан управитель зітхнув і вийшов. Коли повернувся, дідич лежав на ліжку, накрившись з головою. «Ясна річ, прикидається!», — розізлився управитель. Поставив на стіл тацю з гербатою і вчорашньою булкою. Він не гасив свічок, бо свічник за давнім звичаєм, коли не було гостей, ставили у миску з водою. Тих свічок надовго не вистачить. Він міг принести ще, але на зло не приніс. Потім вийшов у передпокій, набрав шуфелькою [302] совком зимного попелу й посипав під порогом. Крісла, в яких знайшли небіжчиків, стояли на тому самому місці. Навіть при слабому світлі було видно, яка затоптана підлога. Годилося б залишити свічку на ніч, але він забрав її з собою. З передпокою можна було вийти у коридор із низьким круглим склепінням, а звідти до кухні. Управитель приніс Гриневі, що наглядав за подвір’ям, фляшку горівки, наказавши уночі не спускати очей з парадного входу. Той ніби згодився, бо мав більший страх перед живим управителем, аніж перед мерцями. Нового дворецького треба шукати у Дрогобичі. Якщо, звісно, буде в цьому потреба. Не хотів, аби люди потім плескали язиками, що він не міг дати собі ради в такій ситуації.