Галина Пагутяк - Урізька готика

Бойківська забава при мерці «бити лопатки» збереглася тепер лише у гірських селах. Вона має давнє, можливо, ще фракійське коріння. Її описано у «Літописі Бойківщини»: «Сьаде єдин на такий столиць, а другого імит за очьи, третьій має лопатку, закритий піднімат ногу і диржьит до-гори, а тот єго вдарит по нозьі, здоли по подешьві і тоги му розкриют очьи, а він гадат, хто го вдарив. Ци вгадат, ци ньіт? Як угадат акурат на того, щьо го вдарив, то зараз за тоту кару бирут го на тот столиць і му очьи закривают. Сьідит він. Потим го вдарьат… А як ни вгадат, то сьідат наново так довго, пок ни вгадат.» [7] Літопис Бойківщини,ч.6 — Самбір: 1935

У бойків до ХХ століття зберігся звичай везти на цвинтар покійника на санях, що, як вважав український етнограф Федір Вовк, походить ще з тих часів, коли не було винайдено колеса [8] Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. — К: Мистецтво,1995,с.325 .

Також у романі зустрічаємо епізод, коли вночі, йдучи селом, чоловік зустрічає людей, вітається з ними, але вони не відповідають. Це означає, що він зустрівся з небіжчиками, які не мають права говорити з живими людьми.

Ці та інші етнографічні та психологічні моменти Г.Пагутяк майстерно переплітає з філософськими роздумами і універсальною символікою.

Мова роману «Урізька готика» є своєрідним сплавом діалекту й літературної мови. Авторка передає колоритну говірку урізьких бойків, яка фонетично відрізняється від мови бойків гірських (наприклад, мешканців села Сторонна, звідки родом батько Галини Пагутяк). Коли порівнюєш мову персонажів-селян з уривком із нарису Івана Франка (спогади очевидця), вони дивовижно пасують одне до одного. Це пояснюється близькістю двох сіл, Урожа та Нагуєвич. Така мовна стихія має свої особливості: вона швидка і м’яка, збагачена пестливими словами, проте загалом дуже стримана. Крім того, розмовна мова містить багато полонізмів, активно вживається також звук [ф]. Очевидно, це пояснюється впливом польської та німецької мов. Фактично, так і досі розмовляють у тій місцевості, де народились автор і редактор роману.

Проте «Урізька готика» написана не діалектом, як може видатись на перший погляд. Це обмежувало б автора, ставило у певні рамки. Подекуди письменниця переходить на чисту літературну мову, але зберігає при цьому ритм бойківської говірки. Саме ця неповторність і вишуканість мовних засобів, якими користується Галина Пагутяк, часом не вкладається у чіткі літературні норми, потребує роз’яснення. Окремі слова різняться не лише звучанням ( кождий, фасоля, дівочка, зачнуть, здоймив ), але і значенням ( пироги, загін, грубий ). Тому редактор пояснює як слова-діалектизми, наприклад, дзиґарок, сподні, вуйко так і ті, що не підпадають під норми сучасної літературної мови ( страта, побит, горішній, припнув, поміч) . При редагуванні я намагалася зберегти навіть правопис автора.

При роботі над поясненням слів мені дуже допоміг «Словник бойківських говірок» М.Й.Онишкевича [9] М.Й.Онишкевич. Словник бойківських говірок. — К.: Наукова думка, 1984 .

Сучасного читача важко здивувати незвичайними мовними прийомами. Але ще важче змусити його замислитися над суттю образів і символікою слова, віднайти себе в невластивій йому мовній стихії.Зазвичай, у нас не прийнято давати коментарі й пояснювати діалектні слова чи їхні форми при виданні книг сучасних письменників. Однак ми вирішили це зробити знову ж таки задля читача.

На думку автора і редактора лише дбайливе, навіть, побожне, ставлення до мови, збереження цілісності усіх її компонентів, у тому числі й діалекту, має вирішальне значення для української літератури в майбутньому.

Олександра Чаус

Докопували бульбу вже після Покрови, коли світ темний і змучений, а дощ зганяє останнє листя з дерев: нема йому різниці, жовте чи зелене. Воно теж змучилося дрижати на вітрі й холоді, як перше змучилося від палючого сонця, і хоче лягти на землю впереміж із грушками-гниличками та поморщеними сливками. Безуб’яки копали бульбу пізніше від інших, й було їх лишень двоє — батько з сином, чотирнадцятилітнім хлопчиною. Матір поховали у жнива: злягла в горячці [10] лихоманка й не встала. І треба було відробити той похорон у священика. Єгомость не напирав [11] наполягав ,але пасувало [12] личило йому віддячитися. Грошей не хотів узяти, то вартувало було помогти отцеві у полі й коло бульби. Співчував Петрові: в самого жінка померла ще замолоду, і більше не міг женитися, бо — священик. Хотів єгомость піти в монастир: їздив, напитував, але, видно, щось собі не сподобав у монашеському побиті [13] уклад життя , й лишився в Урожі. Тут він родився, тутка поховав вітця, матір, жінку, і ніхто не випихав його з бідної урізької парафії, та й казали про їхнє село всяке. Чи правду чи неправду, тілько чужому тут було зле. А отець Антоній не був чужий і тримав парафію, як тримається обіруч снопа з погано зав’язаним перевеслом, аби не розсипався і ліг зручно в полукіпок. Бог не дав йому діточок, єгомость був уже немолодий, то кождому було цікаво, хто ж прийде по ньому і чи довго втримається. Село, хоч і бідне, але не таке бідне, як гірські села: земля родила й худоби тримали через те небагато. У сусідніх Мокрянах урізьких людей прозивали бойками, у Нагуєвичах — кафтанами, натякаючи на колишню силу-силенну зубожілих шляхтичів, з яких тепер лишилися тільки Винницькі, Ільницькі та Страшівські. Село поховало пам’ять під нивою щоденних та сезонних клопотів, бо знало, що єгомость пам’ятає за них, і списує до грубої [14] товста книжки їхні долі, сни, їхні життя і смерть. Виділи [15] бачили через отворене вікно, як пише за бюрком [16] письмовий стіл . Раз священик пише, то щось мудре. Так писав його дідо, і так писав його тато. Інші священики того не робили, не знати чому. Не раз отець Антоній приходив до школи і дивився на дітей так, ніби шукав серед них того, кому хотів би передати те, що знає, бо вже змучився писати й нести на собі тягар досвіду. Але, видно, не знаходив.